Голод 1946-1947 років в Україні

gol_21

Третій совєтський голод в Україні тоталітарна “партія-держава” СССР влаштувала після страхітливої руйнівної війни, що двічі вогнем і кров’ю пройшла українською землею. Провадження голоду відбувалося шляхом пограбування села через здійснення репресивної хлібозаготівельної та податкової політики, насильницькі зверхнадмірні зернопоставки у посушливі та неврожайні повоєнні роки.

Верхня влада на чолі з диктатором Й. Сталіним, як і раніше, використовувала село як “донора” для відбудови промисловости, відновлення військово-промислового комплексу. Демонструючи міфічні “переваги” соціялізму і прагнучи навернути у цю іделоґію держави Західньої Европи, теж охоплених посухою, СССР намагався раніше від них відмінити карткову систему, створювали “резерви зерна”, а також поставляли хліб майбутнім союзникам – країнам створюваного “соціялістичного табору”. Московські верховоди викачували хліб із села в умовах економіки неринкового типу через механізм адміністративно-командної системи, посилення репресій. Непосильний плян хлібозаготівель на 1946 рік – 340 млн. пудів хліба – виконати Україні було неможливо. Але замість пониження цей плян у липні 1946р. було підвищено 23 областям: Запорізькій, Сталінській (нині-Донецька), Дніпропетровській, Київській, Винницькій та ін. Вилучення зерна та іншої сільськогосподарської продукції, мізерна видача чи невидача зовсім зерна колгоспникам на зароблені трудодні, вибивання непосильних податків, накладених на присадибні господарства селян, викликали майже по всій Україні голод, що швидко набирав оберти.

Однак у серпні 1946 р. під тиском Москви керівництво УССР знову підвищило хлібозаготівельний плян Сталінській, Запорізькій, Дніпропетровській, Одеській, Винницькій, Миколаївській, Кам’янець-Подільській, Херсонській, Чернігівській та іншим областям. Таким чином, для України хлібозаготівельний плян було збільшено до 362 млн. 750 тис. пудів. Незважаючи на жорстку дію вертикалі: центр – республіка – область – район – сільрада – колгосп, діяльність партійно-командного апарату, десятків тисяч спеціяльних уповноважених з хлібозаготівель, зерно до державної “комори” надходило не тими темпами, на які розраховував центр. За умов тотальної викачки з українського села усього вирощеного плян було виконано на 62,4%. Совєтське керівництво (Сталін, Молотов, Малєнков, Каганович) вбачало у невиконанні пляну не недорід і голод, а незадовільну роботу партійних орґанізацій, совєтських органів, голів колгоспів і самих колгоспників, звинувачуючи їх в “антибільшовицькому ставленні до політики хлібозаготівель”, “саботажі”, “розкраданні”, “розбазарюванні” хліба. Українські селяни, на думку “вождя народів” та можновладців, потребували перевиховання як такі, що перебували на окупованій території і “зазнали впливу чужої ідеолоґії”. Наслідки таких звинувачень – репресії щодо обласних та районних партійних совєтських керівників, голів колгоспів і безпосередньо трударів-колгоспників.

Директиви-постанови центру дозволяли видавати колгоспникам на трудодні лише 15% від зданого зерна за умови виконання колгоспом пляну хлібозаготівель.

Голод дедалі ставав масовим. Однак замість допомоги з боку держави населення України, переважно сільське, зазнало жорстокого репресивного удару. Під приводом “економії у витраті хліба” з 1 жовтня 1946 р. союзними та республіканськими партійно-державними постановами було знято понад 3,5 млн. людей з централізованого постачання за хлібними картками, з них близько 2,9 млн. сільських жителів.

У містах пайкового хліба було позбавлено багато утриманців і дітей, найбільше – у Сталінській, Дніпропетровській, Харківській, Ворошиловградській (нині-Волгоградській), Одеській областях. Партійна совєтська псевдоеліта постачалася через систему закритих спецрозподільників.

Найлютішим голод був узимку та весною 1947 р., перетворившись на голодомор. Вибита з голодуючого українського села сільгосппродукція відправлялася в різні реґіони імперії. Україна була головним постачальником зерна для м. Ленінґрада (нині-Санкт-Петербурґ), ряду областей РСФСР, овочів – для Москви. Саме в той час, коли люди в Україні голодували і вмирали голодною смертю, багато хліба вивозилося за кордон. За 1946-1947 роки в країни Західньої Европи (Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину, Францію та ін.) з СССР було експортовано 2,5 млн. тонн зерна. Міністр заготівель СССР Двинський повідомляв телеграмою 5 вересня 1947 р. секретарю ЦК КП(б)У Кагановичу:

“Намітили додатково вивезти за межі України 267 тис. тонн зерна, які у порядку переміщення держрезерву 208 тис. тонн, що оформлюються Міністерством продрезервів. Таким чином, загальний вивіз зерна за межі України у вересні сягає одного мільйона тонн”.

Голодне лихоліття вразило майже всю Україну, за винятком ряду західніх областей. Смертельних мук голоду зазнали хлібороби південних областей УССР (Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської). Тяжко страждали від голоду мешканці сіл та міст Подніпров’я (Полтавська, Київська, Чернігівська, Кіровоградська обл.). Винницької, Кам’янець-Подільської, Сталінської, Ворошиловградської, Харківської, Сумської, Житомирської областей.

У західньому реґіоні, де селяни зібрали непоганий врожай, загони УПА, орґанізовуючи опір вивезенню зерна, закликали населення допомагати голодуючим, які їхали туди по хліб. “Західняки” рятували від голоду не лише своїх земляків-українців, а й московитів, білорусинів, молдаван, які, оминаючи загороджувальні загони міліції, пробивалися з голодуючих областей РСФСР, Молдавії й Білорусії за порятунком. Але страждали від голоду і жителі західніх областей, найбільше Ізмаїльської та Чернівецької, де в той час проходила насильницька колективізація. Сім’ям, вступаючим до колгоспів, видавали по 200 кг зерна, і вони виживали, інші – голодували, гинули. У цих двох областях того часу смертність перевищувала народжуваність. Найвищою у них була дитяча смертність. Голодуючі змушені були вживати у їжу різні сурогати, траву, листя дерев, м’ясо загиблих тварин, ховрашків.

Доходило й до канібалізму. Станом на 2 липня 1947р. в Україні нараховувалось понад 1 млн. 154 тис. виснажених голодом людей – дистрофіків. У вирі голодомору гинули в основному селяни-хлібороби, робітники.

Аналіз документів дає підстави стверджувати, що чорні жнива післявоєнного голодомору викосили в Україні понад 1 млн, переважно, селянських життів.

Отже, голод в колоніяльно залежній Україні 1946-1947 років був штучним, рукотворним, викликаним політикою державної комуністичної партії та уряду СССР, які переклали проблеми післявоєнної кризи на озлиднілий нарід. Перебуваючи під постійним репресивним тиском партії, її адміністративно-командної верхівки, українське село у перші повоєнні роки змушене було терпіти чи не найбільший пресинг від проведення хлібозаготівельної та податкової політики.

Ціною узаконеного пограбування села, напівголодного й голодного існування його трудівників поповнювалися держрезерви продовольства, збільшувався його експорт, кошти від якого спрямовувалися на розвиток військово-промислового комплексу для зміцнення країн “соціялістичної співдружности” і майбутніх союзників. Ціною післявоєнної експропріяції була смерть більше мільйона людей.

Післявоєнна траґедія стала наслідком політики верхівки тоталітарної імперії, що прагнула будь-якою ціною продовжити почату в 30-их роках індустріялізацію – для створення потужного військово-промислового комплексу. Задля здійснення цього, праця селянина була перетворена на рабську.

Поповнення величезних прихованих продовольчих резервів проводилось заздалегідь розробленими плянами за рахунок вилучення продовольства з колгоспів й скорочення ринкових фондів. У 1947р. (порівняно з 1946р.) надходження зерна на внутрішній ринок скоротилось в 1,7 рази. Число знайоме: саме в 1,7 рази зросла в 1947р. смертність в Україні. У цьому ж році хліба випікалося втричі менше, ніж у 1940р.

Голод, людські втрати викликали незворотні соціяльно-економічні наслідки. Як і людомор 1932-1933рр., цей голод зробив свій “внесок” до подальшої економічної й духовної стаґнації суспільства. Мешканці міст, завдяки внормованому постачанню за картками, легше переживали лихоліття голоду. Становище сільського населення, як вже зазначалося, було жахливо гнітючим.

Граничне обмеження чи позбавлення продуктів харчування людей, доведення їх до голоду і смерти стало в умовах тоталітаризму практикою сталінської політики, її зловісним проявом.

Зерна, зібраного в Україні в 1946 і в 1947рр., вистачило б для забезпечення хлібом усього населення. На виконання держпоставок 1947р. його було здано 436 млн 431 тис. пудів, на 206 млн 426 тис. пудів більше, ніж в 1946 р. Це свідчить про те, що післявоєнний людомор в Україні, як і голодомор 1932-1933 рр., був рукотворним.

Як бачимо, головна причина післявоєнного голодомору полягала не в прояві сил стихії, а самій сталінщині. Голод 1946-1947 рр., творцем якого стала сама система тоталітаризму, був майже точною калькою пограбування села під час голодомору початку 30-х років, це була війна проти українського народу.

Голодомор, орґанізований сталінською тоталітарною імперією шляхом злочинної партійно-державної політики СССР щодо селян, перетворених на кріпаків, іґнорування життєвих інтересів населення України, був черговою спробою ґеноциду й етноциду. Розгорнувши у тоталітарній державі шалену боротьбу проти всього національного, боячись вільних республік, прагнення й боротьби українського народу за незалежність, верховна влада СССР на чолі зі Сталіним спиралася на масові репресії і терор.

Мовлячи в доповіді на XX з’їзді КПСС про виселення з рідних місць цілих народів, М.Хрущов зазначив, що “…українці уникли цієї долі тому, що їх було надто багато і нікуди було вислати. А то б (Сталін) і їх виселив”. Владою людомор замовчувався, був суворою державною таємницею.

Важливим питанням є визначення періоду тривалости цього голодомору. Післявоєнний голод, нібито, був, на перший погляд, і це частково так, для населення природнім продовженням страждань та голоду воєнного часу. У більшости реґіонів справжній голод розпочався вже в кінці 1945р, наростав у 1946р., свого апоґею досяг узимку – навесні 1947р., дещо спадав восени 1947р., але в цілому ряді областей продовжувався й після 1947р., у багатьох місцевостях – до кінця 40-х років, а недоїдання було й на початку 50-х років.

Щодо ґеографії лихоліття, то є всі підстави констатувати, що страждали люди по всій Україні. Ще раз підкреслимо, що смертельною мірою відчули це лихоліття жителі південних областей УССР: Їзмаільської, Одеської, Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської.

Голодувало населення ряду регіонів РСФСР, Молдавії, але найтяжче й найсильніше голод уразив Україну.

Масштаб післявоєнного голоду, звичайно, був значно меншим від обсягу голодомору 1932-1933 рр., та й наслідки його були іншими. Але страждання, смерть людей були такими ж траґічними…

Джерело

 

.

поділитися

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex
Останні матеріали:
2leep.com

Залишити коментар

Підтвердіть що Ви не бот - виберіть чоловічка з піднятою вгору рукою:

Всі права застережено 2009-2012 © Світанкові роси