Голодомор 1921-23-х років в Україні, як планомірно проводимий геноцид

gol_21

Після вторгнення московських військ на землі щойно проголошеної Української Народної Республіки та знищення української державності український народ заплатив неуявно велику ціну за невміння відстояти свою волю.
Незважаючи на знищення українських регулярних військ вся територія України в двадцятому році була охоплена вогниками повстань та стихійних протестів проти пануваня окупаційної московської влади в Україні. Особливо більшовицьку владу не сприймало українське селянство, відчуваючи на собі сповна весь жах радянського терору та репресій. Українські селяни, на відміну від московських, будучи українцями, не могли погодитись на роль слухняного раба в руках жорстокого, підступного і немилосердного господаря, що ним стала, замінивши царат, радянська система. Тому територія нашої країни була охоплена мережою селянських протестів проти насильно встновленого диктаторського режиму. Селяни були не тільки свідомими, але й природніми ворогами комуни і комунізму, будучи власниками, бо москальсько-більшовицька філософська доктрина світоспийняття була спрямована проти самого існування приватної власності. Більшовики зразу ж після окупації України спробували в 1919 році, у прискореному темпі, насадити радгоспи та колгоспи. Як наслідок вони одержали величезний сплеск селянського спротиву, який зачепив також і селянську за своїм складом Червону армію.

Ленін виніс урок з цього досвіду. У протистоянні з селянством, вчив він, не можна діяти “червоногвардійською атакою”, не можна одразу експропріювати селянську власність, як це було зроблено з великими власниками – поміщиками (за допомогою самого селянства), фабрикантами, банкірами. Однак дрібні виробники й дрібні землероби не вписувалися у будований більшовиками комунізм. Торкаючись їх долі Ленін підкреслював: “Головне питання революції полягає тепер у боротьбі проти цих двох останніх класів. Щоб звільнитися від них, треба застосовувати інші методи, ніж у боротьбі проти великих землевласників і капіталістів”. І інщі методи незабаром було знайдено.

З метою економічного пограбування України та нещадного визиску на користь Московщини більшовицьким режимом була введена “продразверстка”.

17 лютого 1919 року окупанти видають постанову про організацію маршрутних поїздів для вивизення хліба, цукру, солі, та вугілля з України. “Якщо не підвезете до 1.IV – ми пропадемо всі”, писав Лєнін О.Шліхтеру у березні.

План пограбування передбачав вивезти з України в 1919 році 130 млн. пудів хліба, на 1920 р. – 160 млн. Звертаючись до командувача окупаційними військами в Україні М.Фрунзе Ленін писав 18 травня 1921 p.: “Тепер головне питання всієї Радянської влади, питання життя й смерти для нас – зібрати з України 200-300 мільйонів пудів”.

Щоб постачати свою армію продукцією радянська влада заборонила торгівлю і вилучала продукти харчування у селян шляхом реквізиції. Дякуючи комуністичному терору посівні площі в Україні катастрофічно скоротилися.

На VIII Всеросійському з’їзді рад в грудні 1920 p., де розглядався план ГОЕРЛО, Ленін заявив, що без хлібного фонду, утвореного продрозкладкою, неможливо навіть підходити до великих завдань електрофікації Росії. З’їзд прийняв закон про примусове визначення державою посівних площ для кожного селянського господарства – своєрідну посівну розкладку. Таким чином українських селян московська окупаційна влада шляхом примусу уярмлювала до рабської праці.

Продрозкладка незабаром поширилася мало не на все, що вироблялося селянами. Українці у відповідь чинили активний спротив московській окупаційній владі організовуючись у повстанські загони. З цієї причини у першій половині 1920 р. продрозкладка майже провалилася.

З другої половини 1920 р. заготівлі московським окупантам вдалося істотно збільшити. Завдяки посиленню репресивних заходів, інтенсивність хлібозаготівель в Україні зросла, а тому в травні до Російської Федерації було відправлено 522 тис., в чевні – 728 тис. пудів зерна. Норми хлібозаготівлі встановлювались без урахування виснаження продовольчих запасів України.

У районах збройного опору українців активно використовувалися червоноармійські частини, керовані В.Блюхером, П.Дибенком, Г.Котовським, О.Пархоменком та ін. Сприяли звірячим вбивствам українських селян і частини особливого призначення (ЧОН), які складалися із спеціально підібраних у Московщині закоренілих злочинців.

“Викочувались кулемети, установлювались гармати, відгвинчувались балони з удушливим газом… і часто ні в кого навіть спитати, що було в тім селі? Ні жінок, ні дітей, ні стариків” -вихвалявся один із ідеологів більшовизму Гершель Ієгуда (Генріх Ягода).

А у 1921 році Україну спіткала посуха, але турбуючись постачанням хлібом Московщини, виконуючи дериктиви центру, ЦК КП(б)У в липні 1921 року зобов’язав місцеві власті “докласти надлюдських зусиль для підняття продзаготівлі й виконання нарядів Наркомпроду навіть на шкоду задоволенню місцевих потреб”. Щоб не було жодних сумнівів щодо пріоритетів центрального уряду, секрктар ЦК КП(б)У Д.З.Лебідь і голова ВУЦВК Г.І.Петровський у телеграмі керівникам Чернігівської губернії заявили відкритим текстом: “Надзвичайно важкий продовольчий стан пролетарських центрів Росії, червоних столиць Москви і Пітера, зокрема в останні місяці, до нового врожаю зобов’язують радянську Україну прийти на допомогу, урізаючи до останнього ступеня власні потреби”.

В червні 1921 р. партійно-державне керівництво УСРР розуміло, що на південь України насувається небезпечна посуха. За пропозицією Х.Раковського політбюро ЦК КП(б)У 11 червня запропонувало губкомам партії раз на тиждень висилати статистичні дані про очікуваний врожай. Раковський затвердив постанову Української економічної ради (УЕР) про відправку у неврожайні губернії комісії для виявлення дійсного стану в сільському господарстві. Але ця постанова була скасована головою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Г.Петровським “з чисто політичних міркувань – не створювати паніки”. Скасування цієї постанови чиновником, який стояв на нижчому щаблі більшовицької номенклатури, ніж голова уряду, підтверджує колоніальну суть радянського уряду на території України і заздалегідь сплановане повне вилучення хліба в українського селянства.

Про ситуацію з голодуючими українськими селянами більшовики старалися замовчувати. Статистичні дані по зіброному за 1921 рік зерну навмисно завищувались. Центральне статистичне управління РСФРР подає інформацію по врожаю – 633 мнл. пудів, в той час як на VII Всеукраїнському з’їзді земельних справ України нарком земельних справ І.Клименко назвав – 200 млн. пудів. Не дивлячись на такі суперечливі цифри керівництвом Московщини було заборонено місцевому більшовицькому керівництву для перевірки даних по врожаю посилати перевірочні комісії. Москві було вигідно завищувати врожай.

Всі постанови щодо оподаткування українських селян було ухвалено під тиском російського керівництва.

Відповідна частка відсудженого за продподатком зерна визначалася потребами Російської Федерації.

За вивезену продукцію Україна нічого не отримала – ані грошей, ані товарів.

Податкові завдання, встановлені адміністративною розкладкою, повідомлені згори цифри-завдання не відповідали реальним можливостям.

Намагаючись оволодіти хлібними ресурсами українського селянства окупаційна влада розпалювала соціальну ворожнечу на селі. Вона пробувала приборкати опір селян-власників, під’юджуючи корисливу зацікавленість селянської бідноти. З метою залучення менш заможних верств села до вилучення продукції більш заможних, комітетам незаможників у відповідності до декрету про продподаток надавалася певна частка реквізованих надходжень. За несприяння податковим комісіям комнезами позбавлялися державної допомоги. Так, у наказі Вознесенського повітового особкому від 27 листопада 1921 р. про репресивні заходи щодо сіл, які відмовляються від сплати податку, зазначалося: “У випадку, коли комнезаможці цих сіл не надають належного сприяння сільподаткомісіям і ухиляються від виконання свого революційного обов’язку, позбавляти такі в цілому отримання насіневої, продовольчої допомоги від держави”.

Поряд із “класовим підходом” до села повсюдно застосовувались, як і під час продрозкладки, колектвна відповідальність (кругова порука) селян за виконання хлібоздачі. Це підтверджує наказ особкому: “Взяти в кожній волості від 15 до 25 чоловік заручників із куркульського та середняцького населення. У випадку якщо яке-небудь село відмовляється дати підписку про кругову відповідальність, або ж, давши підписку про виконання продподатку у 48-годинний строк, із сплином часу продподаток не буде виконаний, такі села будуть оголошені ворогами радянської влади. Половина заручників буде засуджена аж до виконання вищої міри покарання – розстрілу, після чого буде взята нова група. Всю наявність зернохліба і ‘ зернофуражу, не дотримуючись цифр податку, який належить у господарствах, на котрі пошириться колективна відповідальність, буде конфісковано”.

Вождь більшовиків – Ленін, вказував: “Я думаю, що для успішного збирання податку потрібні військові частини на допомогу цьому збиранню, з тим, щоб ці військові частини одержували посилене постачання за рахунок місцевих селян, поки податок не буде сплачений.”

Розпорядження про використання військової сили для підкорення селян ретельно виконувалося в Україні. У донесенні командуючого Київською військовою округою Й.Якіра до Раднаркому УСРР від 25 грудня 1921 р. повідомлялося про успішне проведення “продмобілізації” військових частин. Це засвідчувалося великими цифрами виділених на продроботу, а саме: до Волинської губернії – 800 багнетів, Подільської – крім багнетів кінний корпус до 24 ескадронів, Київської – понад 2,5 тис. багнетів і шабель, Полтавської – 2 тис. багнетів, до Кременчуцької – 200 багнетів. Командувач гарантував “подальше сприяння” до остаточного вилучення зерна.

Крім військових частин, опір українських селян придушували продовольчі дружини, воєнізовані хлібозаготовчі робітничі формування, створені на зразок продовольчих загонів, які діяли під час громадянської війни. В Україні, що була для більшовиків головною продовольчою базою, їх чисельність сягала чверті загальноросійського складу – понад 8 тис. чоловік.

“Ефективність” дій продзагонів досягалася кадровою політикою за принципом “Поділяй і владарюй!” Щоб попередити підтримку селянського опору членами продзагонів, до їх складу ніколи не включали місцевих робітників. Заготівельні воєнізовані частини, що діяли в Україні були укомплектовані робітниками з РСФРР.

Масове використання збройних формувань у продовольчій кампанії породжувало чисельні репресії стосовно селян. В інформаційному бюлетні Одеської ЧК по Балтському повіту повідомлялося: “Тиск і репресії продорганів, що посилюються з голодом, який зростає навіть у найбільш благополучних волостях (Крутянській, Сарадінській, Писаревській), служать вогнищем різко вираженого незадоволення селянських мас, особливо незаможних, проти радвлади. На цьому ґрунті посилюється агітація куркульства, яка має первинний успіх і не зустрічає через відсутність політроботи жодної противаги. На психологію і насторої незаможного селянства дуже впливає безприкладне свавілля продзагонів, зловживаня своїми повноваженнями. У Валегоцулівському р-ні були випадки побиття і погрожування розстрілом (селяни для інсценування ставилися до стіни)”. У випадку збройного опору селян свавіллю продпрацівників, застосовувалася найвища міра “соціального захисту” – розстріл.

Інтинсивне викачування хліба з України в Росію призвело до недосіву в Україні. Крім недосіву, південь країни спіткав новий неврожай. Посуха охопила 21 повіт. Поголів’я худоби також катастрофічно скорочувалося.

Руйнівні наслідки продовольчої політики більшовиків виявилися вже восени 1921 р. В Олександрівській губерні наприкінці листопада 1921 року 300 тис. селян харчувалися сурогатами з макухи і чаю, і випадки смерті від голодного тифу налічувалися вже сотнями.На початку жовтня 1921 р. у Гуляй-Пільському повіті було зареєстровано перші випадки смерти від голоду.

Масова смернтність селян через вилучення продуктів московськими загарбниками змусила в грудні 1921 р. навіть “українських” більшовиків виступити проти політики партійного центру на VI всеукраїнській конференції КП(б)У. Ініціативу у цьому виявив М.Скрипник . Після виступу Скрипника ЦК КП(б)У наважився доповнити порядок денний партійної конференції спеціальною доповіддю “Голод і засівна компанія”, з якою виступив нарком земельних справ Д.Мануїльський. “Українські” більшовики, після багатотисячних смертей українців, нарешті визнали наявність в Україні голоду. Але знову ж таки про державну допомогу українському населенню не йшлося. Колоніальний промосковський режим цинічно запропонував передати на харчові й насіневі потреби українського селянства зернові фонди комітетів незаможних селян. (Загарбники безперечно знали, що ці фонди вже були вичерпані “пожертвами” для голодуючих РСФРР, ще на початку вересня 1921 р. за пропозицією політбюро ЦК КП(б)У.) Таким чином більшовики повністю усвідомлюючи всю критичність ситуації умисно прирікали на голодну смерть мільйони українців.

Навіть після декларативного визнання голоду в Україні “наркомпродівська мітла” продовжувала нещадно вимітати рештки продовольчих запасів у селян. Тільки деяким голодуючим областям надали статусу голодуючих, але й ці райони, що набули даного статусу, – не отримали пільг, подібних голодуючим районам РСФРР.

Число жертв голоду зростало з кожним днем. Епіцентрами голодного лиха в Україні стали Херсонський повіт Одеської і Гуляй-Пільський повіт Запорізької губернії, де на початку 1922 року почалося масове вимирання людей. Скоро аналогічна ситуація розпочалася у всіх інших неврожайних районах. 18 лютого 1922 р. канадська газета “Українські робітничі вісті” повідомляла, що в Мелітопольському повіті, де голодувало більше 250 тис. чоловік, “… хліб весь з’їдений, з’їдені всі сурогати і майже всі коні. Сотні сімей лежать нерухомо, опухлі від голоду, селяни розпродають остатки інвентарю і жадають відсилання їх в урожайні губернії. Безробіття зростає неймовірно”. На початку березня Геничеський повітовий комітет інформував Запорізьку губкомісію допомоги голодуючим: “…Зараз, коли цей голод виріс до жахів, ми не маємо нічого в теперішній момент; в кожній волості нашого повіту спостерігається щоденна голодна смерть… В деяких волостях, як Юзівка, Павлівська, Петровська… голод став виявлятися в масових вимираннях. Вимирають щоденно 10-15 чоловік, але з кожним днем це число збільшується; вже деякі голволвиконкоми з гвинтівками риють ями для померлих, але потрібно сказати правду, що голодна людина рити не може, їй потрібна підтримка, їй потрібна їжа…”

Як і селяни, голодували і мешканці українських міст. Наприклад із 120 тис. членів профспілок Катеринослава на травень 1922 р. залишилося тільки 60. Представники Миколаєвської губполітосвіти вказували, що в окремих повітах, наприклад, профспілка вантажників вимерла на 50%. Коли взяти Одесу, то там ми також маємо приклади голоду робітників. Представник Одеської губполітосвіти вказував, що у них є деякі спілки, що змушені останнім часом займатися виключно заготівлею домовин і всілякого роду процедурами поховання своїх членів. Те ж саме відбувалося і в Запоріжжі, де були смертні випадки на грунті голоду.

За даними Наркомату охорони здоров’я у березні 1922 р. голодувало 1,4 млн. чоловік, тобто 15% населення неврожайних губерній. Відділ інформації ЦК Допгол (Центральної комісії допомоги голодуючим) ВУЦВК вказував, що в березні кількість зареєстрованих голодуючих досягла 3,2 млн. чоловік, чи 34,2% населення, і до червня збільшилася (до 3,8 млн).У доповідній записці М.Сироти про продовольче становище і боротьбу з голодом у Запорізькій і Миколаївській губерніях від 30 червня 1922 р. стверджується, що взимку 1922 р. голодувало від 30 до 80% населення, залежно від розміру неврожаю.

Найжахливішими були демографічні наслідки голоду. Знижуючи опір організму, голод загострив чимало хвороб і сприяв поширенню пошестей. За даними Наркомздоров’я УСРР, тільки за сім місяців 1922 р. хворіло на холеру 24,4 тис. чоловік, на черевний тиф – близько 19,6 тис., на висипний – 13,6 тис. та на зоротний – 141,7 тис. чоловік. Значно зросла смертність населення.

За розрахунками Наркомздоров’я УСРР, від голоду до осені померло 47,5 тис. чоловік, а зважаючи на скорочення природного приросту населення численість мешканців зменшилася на 235 тис. чоловік. Однак, навіть за офіційною оцінкою, ці цифри визначалися дуже неповними.

Як повідомляла ЦК Допгол ВУЦВК на VII Всеукраїнському з’їзді рад (грудень 1922 p.), тільки у Миколаївській губернії з січня по жовтень 1922 р. померло 37,7 тис. голодуючих. У Харкові 40% мешканців померли або виїхали. В Катеринославі з січня по квітень 1922 р. померло близько 3,2 тис. чоловік при середній смертності 700 чоловік на рік. Лікарі В.М.Коган і Б.В.Фавр, які на початку 1922 р. за дорученням уряду обстежували стан здоров’я голодуючих, засвідчили, що половина з них була приречена на вмирання. Найбільш високою була смертність дітей, особливо молодшого віку. 1922 р. Зростаюча хвиля жорстокості охопила, насамперед, дитяче населення. Діти були й першими жертвами злочинності. Матері, які втрачали надію на врятування дітей, залишали їх у дитячих будинках, або просто на вулиці, тому, що переповнені дитячі притулки та лікарні не мали необхідного матеріального забеспечення і перетворювались на осередки інфекційних захворювань. Так, в ізоляційному пункті (ізопункті) на Балашовському вокзалі у Харкові, який було утворено для виявлення серед біженців заражених інфекційними хворобами, безпритульні діти знаходились без догляду і в антисанітарних умовах: “Бруд, мільйони паразитів, і через скупченість духота і сморід. Грудні діти знаходяться в ізопункті по декілька днів і нічого не отримують, окрім води, та й то в обмеженій кількості, … окріп дається тільки раз на добу; діти залишені самі собі і без всілякого догляду, валяються у бруді по декілька днів замість того, щоб бути відправленими до евакоприймальників.”

В 1922 р., в Україні померло 70% відсотків немовлят. Близько 4/5 дітей хворіли не туберкульоз. Але оскільки дані дісних маштабів голоду були приховувані і документація була знищувана встановити точну кількість жертв голоду в цей період немає можливості. За приблизними підрахунками загинуло два мільйона українців. Після планово проведеного голодомору практично обезлюдніли більшість волостей і уїздів Таганріжжя, Донечини, Запоріжжя, Херсонщини, Миколаївщини, Одещини.

Для того щоб селени, прагнучи порятуватися від голодної смерті не вживали у їжу насіневі позички для засівної компанії, Раднарком УСРР 10 березня 1922 р. ухвалив драконівську постанову “Про відповідальність за недбале зберігання, псування, розкрадання, затримку під час доставки і неправильне використання посівного матеріалу.” Вона карала селян “примусовими роботами або позбавленням волі на строк до трьох років з частковою конфіскацією майна чи без такої”. Однак репресивні заходи не допомагали: селяни вважали, що краще позбутися волі, але зберегти життя.

“Це ще не голод. Коли Тіт (римський полководець) брав Єрусалим, жидівські матері їли своїх дітей. Ось коли я заставлю ваших матерів їсти дітей, тоді можете прийти і сказати: “Ми голодуємо”, – заявив Лейба Бронштейн (Лев Троцький) делегації голодуючих селян.

Роззорений південь вимагав допомоги, але тиск на Україну не послабився. Уряд Московщини зобов’язав своє колоніальне керівництво в Україні розпочати перерваний війною експорт хліба, щоб дістати валюту для відбудови господарства і зміцнення більшовицького режиму.

Незважаючи на вже мільйонні жертви від голоду українського населення, восени 1922 року компартійно-радянське керівництво зробило перші спроби експорту хліба. Намір радянського уряду щодо поновлення хлібного експорту був оприлюднений перед світовою громадскістю на міжнародній економічній конференції в Гаазі у червні-липні 1922 p., де більшовики намагалися отримати позику від західних держав. Позиція радянської делегації викликала обурення західних урядових і громадських представників, оскільки напередодні на міжнародному з’їзді комісій і комітетів допомоги голодуючум Росії у Берліні член російської делегації М.Керенський заявив про повторний голод в Росії і необхідність продовження іноземної допомоги голодуючим. Протестуючи проти поновлення хлібного експорту в умовах голоду, секретар Міжнародної комісії Червоного Хреста Ф.Нансен звернувся до наркома іноземних справ Росії Литвинова із пропозицією відкликати заяву про вивіз збіжжя з радянських республік, або в іншому випадку – взяти на себе особисту відповідальність за допомогу голодуючим. (Тільки на початку 1922 року, коли на півдні голодуючих селян масово почала косити смерть, радянській колонії Московщини – Україні, було дозволено укласти з Американською адміністрацією допомоги (АРА) угоду, аналогічну укладеній Московщиною ще в серпні 1921р.)

Але мільйони пудів зерна нового врожаю було вивезено з України в Росію та на експорт. У цей час у південних губерніях поневоленої країни голодувало мільйони українських людей, допомоги яким чекати було нізвідки. Здійснення постанови уряду щодо поновлення хлібного експорту спробували блокувати залізничники південно-західних шляхів. За повідомленням канадської газети “Український голос” від 18 березня 1923 p., вони намагалися припинити рух трьох поїздів, що напрямлялися до Одеси для вивозу збіжжя за кордон. Для придушення опору залізничників були надіслані спеціальні збройні формування – залізничні батальйони, однак червоноармійці підтримали страйкуючих. Коли ж Народний комісаріат шляхів сполучення вирішив змінити напрям пересування потягів і спрямувати їх в обхід, через Феодосію, солідарність із страйкуючими проголосили залізничники південних доріг. Однак, ані страйки залізничників, ані протест представників голодуючих губерній у радянських органах не змогли запобігти хлібному експорту.

Внаслідок примусового вилучення продуктів більшовицькою владою голод в Україні “переповз” і в першу половину 1923 року.

Перші свідчення про зростання голоду після жнив 1922 р. почали надходити до урядових органів восени того ж року. Так, з Миколаївського повіту повідомлялося, що у кількох волостях у жовтні 1922 р. від недоїдання захворіло і померло 199 селян. Випадки голодних смертей у Херсонському повіті Миколаївської губернії і Мелітопольському – Запорізької губернії були засвідчені на VII Всеукраїнському з’їзді рад (грудень 1922 р.)

Узимку ситуація на півдні України різко погіршлася. Про це свідчать численні кореспонденції у прес із неврожайних місцевостей. Але знову ж таки у 1922-23 pp. Москва знову прикріпила для продовольчого забеспечення Українською РСР голодуючих іншого на той час регіону РСФРР – тепер вже Криму.

Газетам було заборонено висвітлювати становище в Україні. Техніка замовчування голоду виявилася дуже простою. У серпні 1921 року політбюро ЦК КП(б)У при обговоренні питання “Про кампанію щодо боротьби з голодом” прийняло резолюцію, що не потребує коментарів: “Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм в Україні, де допомога районам, що постраждали від неврожаю, може бути цілком надана своїми губернськими силами або повітовими засобами”. Тому Центральна українська комсія допомоги голодуючим (ЦК Допгол ВУЦВК), утворена 17 серпня 1921р., спрямувала свою діяльність на врятуваня голодуючих Поволжжя. З цією метою в Україні було скорочено навіть продовольче забеспечення міського населення. Під гаслом допомоги голодуючим Московщини була накладена продрозкладка і для українських городян. У вигляді добровільних пожертвувань за ухвали профспілкових організацій запроваджувалося адміністративне відрахування пайків із заробітку робітників і службовців. Під тиском влади профспілки виконали розкладку пайків для голодуючих на 227%. Причому, відрахування проводилися і в неврожайних місцевостях, іноді досягаючи чверті заробітку (при плановому завданні 4%). Вимога сплати пайків супроводжувалася загрозами адміністративного тиску і конфіскації всього майна, після чого дійсно невиправні платники були заарештовувані й утримувалися в адміністративному порядку під вартою по два тижні й більше, поки справи на них не надходили до ревтрибуналу.

На українській території було введено спеціальні податкові відрахування з кожного пуда продподатку, заготовленого державою або кооперативними організаціями через товарообмін, грошові відрахування з продажу квитків у театри і кіно, з тарифів на перевезення вантажів залізничним і водним транспортом, а також з оборотних коштів торговельних і промислових підприємств.

На користь голодуючим Московщини масово вилучались церковні та культурні цінності України, що супроводжувалось варварським руйнуванням храмів та пам’яток культури і тотальним знищеням українського духівництва.

Причинами голодомору 21-23 pp. було:

· Планомірно проводима політика московських загарбників щодо українського народу, що мала на меті: безкарний економічний грабунок, підрив генофонду української нації, придушення національно-визвольного руху;

· Нещадний економічний визиск та грабунок українського народу московськими окупантами з метою забеспечення радянської влади ресурсами до існування;

· Планове вилучення московськими військами продукції у населення незважаючи навіть на посуху і велику шкоду нанесену сільському господарству за період затяжної війни;

· Нищеня великих та малих землевласників-господарів і вперше запроваджене рабство в Україні у формі колгоспного ладу;

Найбільше від голодомору 21-23 pp. постраждали важливі промислові стратегічні центри України такі як Донбас, Дніпропетровщина, Харківщина, Запоріжжя, Одещина, що сьогодні є повністю зрусифікованими, бо на місця вимерлих і знищених українських сіл пересилялись привезені з території Росії селяни.

Найменше від наслідків голоду постраждало населення в регіонах, які були осередками націозахисно-визвольного руху українців проти московських загарбників і де населення чинило активний збройний спротив московським військам, таких як Київщина, Черкащина, Полтавщина.

Формування державного хлібного фонду здійснювалося шляхом позаекономічного примусу, репресій селян.

Під час голодомору 21-23 років широко застосовувались репресії, державний тероризм та використання військової сили проти мирного населення. Були запроваджені перші концтабори.

Як наслідок організованого Москвою голоду було:

· Загибель під час голодомору 21-23 років більше двох мільйонів українців, що стали жертвами геноциду мовковсько-більшовицької системи;

· Руйнування генофонду української нації;

· Вподальшому використання більшовицькою владою голоду як найбільш ефективного масового методу вбивства українського непокірного населення;

· Відпрацювання методів зруйнування економічної структури України, а особливо сільського господатства, які в повному маштабі будуть застосовані в голодоморі 1932-33 років.

· Різкий спад національно-визвольного українського повстанського руху в 1921 році;

Отже, зрозумівши, що голод є найбільш ефективний спосіб вбивства українців, Московщина зуміла з допомогою цього сатанинського засобу на деякий час зупинити національно-визвольну війну українців за Українську Соборну Самостійну Державу.

В порушення всіх існуючих міжнародних норм, в порушення навіть встановлених ними самими законів більшовики проводили відкритий геноцид українського народу.

Ці дії, що не мають терміну давності, підпадають під ознаки злочинів проти людства, військових злочинів, злочини проти людяності.

*

Члени координаційної ради організації
“Самостійна Україна”
Наталка Нємчинова
Сергій Неділько

Джерело

 

.

поділитися

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex
Останні матеріали:
2leep.com

Залишити коментар

Підтвердіть що Ви не бот - виберіть чоловічка з піднятою вгору рукою:

Всі права застережено 2009-2012 © Світанкові роси