Ключі від Вирію

virij2

Від життєвої скрухи вгоноблюється людина. А от душа, потребуючи відпочинку для стомленого тіла, відає: її Пращури, радше – Прадуші, перебувають саме там – у Вирії…

Душа, коли вже допекло, жадає притулку…

І, як не дивно, той прихисток для неї справді є. Хоча, на жаль, хіба лише в уяві, якщо точніше – у далекій-далекій прапам’яті. Ім’я ж того глибоко захованого у якійсь «генетичній площині» притулку – Вирій.

«І в тій Безодні повісив Дажбо Землю нашу.

Аби тая удержана була –

так се душі пращурів суть.

І ті світять зорями нам од Іру».

Велесова Книга.

З праукраїнської переклав

Борис Яценко

Чи не кортіло вам збігти бозна-куди і безвісти – до прихистку – від усієї цієї трясці, що стає подеколи кісткою в горлі? Геть – від брехні, крутійства і, за кращого разу, добропристойного жлобства коловладних послугачів Мамони, не кажучи вже про девіантів «із грубим баблом», які запрагли столиці.

В такі хвилини здається, що приділені нам «ліміти виживання» ось-ось вичерпаються: або ти, або світ – щось та має перекинутися…Але спасенних шпарин немає, – вони тебе дістануть скрізь. Та душа, коли вже так допекло, все одно жадає притулку.

І, як не дивно, той прихисток для неї справді є. Хоча, на жаль, хіба лише в уяві, якщо точніше – у далекій-далекій прапам’яті.

Ім’я ж того глибоко захованого у якійсь «генетичній площині» притулку – Вирій.

Варто почати з того, що констатують серйозні дослідники: з усіх слов’ян тільки – зауважте! – в українців збереглося якесь невиразне («смутное» – за визначенням російського історика та етнографа С. Токарєва) міфологічне повір’я про якусь блаженну країну – Вирій – Ирій – Ірій – Ір, куди восени відлітають птахи і де перебувають наші спочилі «дідове».

Як стверджує С. Плачинда, Вирій (а ще Буян-острів) – за стародавніми легендами, сонмище богів та померлих душ, острів у всесвіті, першоземля богів і світу. У Вирію, згідно з віруваннями, росте першодерево світу Прадуб з молодильними яблуками безсмертя на ньому. Сюди ж злітаються птахи на зиму.

Вічним мешканцем Вирію є першоптиця і водночас давньоукраїнський першобог Сокіл (або Род), який завжди перебуває на вершечку Прадуба. Саме з білої і чорної сльози Сокола з’явилися на світ Білий Лебідь і Чорний Лебідь, яких Сокіл перетворив у Білобога і Чорнобога. У Вирію знаходиться озеро Живої Води.

У Павла Чубинського, в його праці «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край» (тобто, в Україну), виданої 1872 року у Санкт-Петербурзі, знаходимо невеличкий розділ – «Що наші предки думали про вирій». З нього дізнаємося про таке:

* Вирій – це місцина аж ген на заході, там, де є теплі криниці, в яких, узявши купіль, одужують болящі;

* Вирій – теплий край, куди відлітають птахи, вразливі до холоднечі;

* Вирій міститься десь за морями, там, де сонце ходить низько над землею, а тому там тепло;

* Коли у нас зима, у вирії – літо, і навпаки. Край цей багатий на теплі води і зветься він «тепличний», а знаходиться на південному заході.

Так, у відомій своїй праці «Релігія в історії народів світу» С. Токарєв слушно зазначає, що християнське вчення про «майбутнє життя» загородило собою деякі давні уявлення дохристиянського походження.

Саме тому, розшукуючи причетних «дійових осіб» у такій космогонічно-мистецькій інсталяції як вирій, мусимо уважно поставитися до тих фрагментів, де фігурують не тільки птахи і змії, а й боги та люди (чи людські душі).

Деякі дослідники, говорячи про Вирій, відзначають Сокола (птаха-тотема), на якого перевтілювався, згідно до легенди, Першобог Род. Саме Род впливав на долі богів і людей, і саме він створив Вирій. Культ Рода сформувався ще за бронзової доби, у час розквіту патріархату.

Сокіл – одвічний мешканець Вирію, завжди перебуває на верхівці Прадуба.

І ще одна виняткова «дійова особа», – це Сонце. За давніми уявленнями воно володіло ключами до Вирію й відчиняло ними Весну, Літо, Осінь, Зиму.

Не можна не сказати ще й про таку «астральну особу», як Молочний Шлях (чи – Стезя), або ж – Чумацький Шлях. За цим галактичним скупченням чумаки визначали напрямок, виряджаючи валки до Криму – по різний крам та сіль. Це й є дорога у Вирій, до теплого краю, куди відлітає птаство на зиму.

Ще одна – цього разу «божественна» – версія. Навесні, під час весняного *рівнодення виконували прадавній кривий танок, який символізував заклик до весни. На трьох кінцях галявини забивали кілки, поміж яких молодь вела цей хоровод, ніби відтворюючи у кривому танку нелегкий шлях богині весни Лади із Вирію – до рідного краю.

Летять до Вирію дикі гуси, качки, журавлі. Ластівки, відлітаючи до теплого краю, збираються зграями, чіпляються одна за одну лапка до лапки. Якщо, під час перельоту, якась із ластівок упаде до річки, вона не загине – перезимує на дні до весни.

А ось птах-суддя (виявляється, є й такий) визначає заздалегіть, яким ластівкам залишатися в холоді (це – своєрідне покарання) й втішати людей взимку (то – вже як покладений обов’язок).

Галка ж, якій було доручили ключі від Вирію, загубила їх, коли шукала собі пари. Хоча ключі й знайшлися невдовзі, але ключницею відтоді стала сойка.

Хто ж найперший прилітає з Вирію? Відомий сучасний дослідник В. Скуратівський у книжці «Погостини», оповідаючи про зустріч весни (на час від 17 до 23 березня припадає весняне рівнодення, прихід астрономічної весни та прадавній Новий рік), писав: «Разом із дітьми виходили зустрічати весну й дорослі. Всі ставали в коло і дослухалися, коли заспіває вівсянка. Саме ця птиця найпершою прилітала з вирію».

Якщо хтось чув її голос, то оповіщав присутніх: «Як звеселилася вівсянка – кидай сани, бери віз, викинь шубу, з печі злізь!».

Найчастіше ж у повір’ях перелітне птаство очолює зозуля – вона має підхоплювати ту птаху, що втомилася. А ще зозуля вважається посередницею світів Яви, Нави й Прави. З Вирію вона повертається останньою і відлітає до Вирію першою. Отож зозуля вважається “ключницею” Вирію – бо зачиняє і відчиняє Небесну браму.

Наприкінці березня з вирію вилітають ластівки. Побачивши перший раз ластівку, треба кинути жменю землі за нею услід і промовити: «На тобі, ластівко, на гніздо!», – тоді ластівка на своїх крилах нам швидше принесе весну.

По-особливому зустрічали жайворонків, чий приліт припадає на весняне рівнодення. Оскільки вважалося, що з Вирію вони вилітали зграйкою, яка налічувала 40 жайворонків, то в цей день пекли саме 40 “жайворонків” і роздавали їх дітлахам, щоб добре плодилися гусенята. Також цього дня сорока кладе сорок прутиків на своє гніздо.

А історик, етнограф і письменник XIX століття М. Маркевич про вирій писав таке: «Що стосується вирію – цей дивний теплий край далеко, десь біля моря, лише для птахів та зміїв. Першою летить туди і останньою прилітає звідти – зозуля. На це є важлива причина: у зозулі – ключі тамтешні: вона ключниця Вирію. Змії у Вирій лізуть по деревах, а тому на Здвиження не можна не тільки дітей пускати, але й дорослим ходити до лісу, бо цього дня може вкусити змія».

Як уже мовилося, у Вирії, окрім Богів, були й змії.

У численних фольклорних записах зафіксовано, що на Здвиження, 27 вересня, земля «движиться до зими», а тому на це реагують не тільки *птахи, а й «гади заповзають у велику яму і там лижуть гадючий камінь». Цього дня відбувається суд над лісовими плазунами, і провадить його якийсь таємничий Руф (може, це – прадавнє «Рух»? – авт.), і знервоване гаддя стає непередбачуване.

За одними свідченнями – птахи й плазуни співіснували у Вирії, а за іншими – гадючий Вирій був окремо від пташиного.

Втім, будь-яка з цих версій стосується не лише конкретних «площ» якоїсь місцини – поля чи лісу, а до Землі – її світотвірного протовиміру.

Проте найбільше тішить душу співіснування, майже співпраця, журавлів із родом людським.

Вважалося, що саме журавлі, відлітаючи до Вирію, забирали туди грішні душі, а навесні приносили на своїх крилах чисті душі дітей, які народяться навесні й влітку.

Цю міфопоетичну тезу відображено й у такому повір’ї: хто щойно вперше навесні вгледить у небі журавлів, мусить їх називати тільки веселиками, – тоді й рік буде не журливий, а веселий.

Від життєвої скрухи вгоноблюється людина. А от душа, потребуючи відпочинку для стомленого тіла, відає: її Пращури, радше – Прадуші, перебувають саме там – у Вирії…

Не диво, що всі наші уявлення про Вирій такі «невиразні», імлисті, – їм довелося перейти крізь нескінченні тисячоліття.

Вони – ці відгомони-носії материків прадавньої інформації – випробувані (але часом непомітні чи взагалі невідомі) супровідники призначених нам непростих мандрів земними падолами і верховинами.

Вони завжди на чатах – тішать нас, журяться і радіють з нами, тримають наші душі на вірі, одводячи нас від переступів чи спокус. Вчать нас шануватися.

Інна Філіппова

 

.

поділитися

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex
Останні матеріали:
2leep.com

Залишити коментар

Ви маєте бути авторизовані, щоб розмістити коментар.

Всі права застережено 2009-2012 © Світанкові роси