Кубанська Народна Республіка (продовження)

kub_bogko

Неймовірна трагедія українського народу – українські кшатрії вирубують до ноги один одного, борючись за російські інтереси під командою своїх ворогів, які конкурували між собою за владу.
Чи було коли в історії таке диво, щоб “білі українці” керували росіянами, які йшли в бій проти росіян, якими керували “червоні українці”? І метою одних росіян, що йшли до бою, була побудова української монархічної держави, а метою інших бойовиків-росіян була побудова української демократичної держави? Така думка навіть не спадає нам – настільки вона фантасмагорична. Чому ж в нашій історії ми перманентно б’ємося під проводом чужинців за їхні інтереси?
Може, тому, що досі не зрозуміли, хто наш ворог? Не зрозуміли, що ворогом є той, хто плюндрує наш край, нищить наших батьків і братів, хто бажає використати нас як будівельний матеріал для власних проектів.
Відповідь на питання, чому ми, українці, програли, до болю проста: програли, бо боролись один проти одного у складі різних армій, часто за чужі інтереси. І це вже як диво не сприймалося, адже самогубство в нашій історії – не прикра випадковість, а радше традиція…
Перемогу зможемо здобути лише тоді, коли будемо по один, український бік барикад.

До початку статті >>>>>>>>>

Уряд втрачених шансів

Сам Денікін свідчив, що в масі своїй кубанське офіцерство було зовсім не на боці Добровольчої армії. “Тільки Отаман та уряд трималися Союзу з Армією, не бажаючи ризикувати ним для нових комбінацій”.

Причиною цього був “брак власної ініціативи, нестача мужності” у кубанського керівництва. В той час як донський отаман Краснов “сперся на своє населення”, Филимонов і Бич продовжували “триматися, як малі діти, спідниці Добрармії”. При цьому – щоб зберегти лице – вони заявляли, що Добровольча армія продовжує свою “героїчну діяльність” “у повній згоді з Куб. Урядом”. Насправді “співпраця” з кубанського уряду з Добровольчою армією полягала у виконанні бажань Денікіна, у прийнятті рішень, на які намовляло денікінське керівництво.

Василю Іванису було незрозуміле піклування кубанського уряду долею Росії. “З одного боку, – зазначав він, – говорилося про незалежність Кубані, а з другого – в установлені ладу на Кубані вбачалося оздоровлення й відбудова Росії…”. Цьому дивному піклуванню було кілька причин: політична невиробленість, страх перед Добровольчої армією та невіра в сили свого народу. Яка б причина не виступала на перший план, але будь-яка з них перекреслювала право на провідництво.

Кубанське керівництво, проголосивши незалежність Кубанської Народної Республіки, врешті поклалося на “добру волю” завойовників. Уряд Бича плівся в обозі “єдінонєдєлімцев” Денікіна, освячуючи в очах населення їхні дії, в тому числі і репресії проти населення Кубані. “Самостійницький” уряд надавав можливість друкувати в урядовій типографії звернення із закликами рятувати “єдіную” Росію. “Мабуть і кубанські самостійники більше мали в собі хрящів, ніж твердих кісток”, – доходить гірких висновків Василь Іванис.

Чого можна очікувати від “прем’єра” Бича, коли він 30 травня 1918 р., наляканий спробою (до слова, – невдалою) підбурювання отаманом Филимоновим кубанських старшин проти уряду, разом із “кубанським *військовим міністром” Савицьким просять Денікіна “захистити від самосуду”. Отут, власне, і можна було б закінчити розповідь про кубанського “самостійника” Бича та його “державотворчу” діяльність. Адже той, хто прохає захисту, не може бути провідником. Той же, хто прохає захисту у окупантів, взагалі не має права називатися громадським чи політичним діячем свого народу, лише – прислужником загарбників, колаборантом.

Хто зна, може Бич і йому подібні і проводили принципову самостійницьку політику, – якби їм дали гарантії, що москалі бити їх не будуть.

Проголосити самостійність Кубані змусили обставини. Так, принаймні, не один раз стверджував Бич у своїх зверненнях та промовах. Якби не більшовицька влада в Росії, то про самостійність Кубані мови б не було, говорив він.

Історичне проголошення Кубані “незалежною Кубанською Народною Республікою” в інтерпретації Бича було лише “попередньою позицією” уряду. Самостійність Кубані, прийняття її конституції – все це виявилося тимчасовим – до відновлення загальноросійської влади. Такою була позиція Луки Бича, який перебував у повній психологічній залежності від керівництва Добровольчої армії Антона Денікіна.

Микола Рябовол (1883-1919)”Штатом майбутньої Росії” вважав Кубань і *товариш голови (тобто заступник) Законодавчої ради Султан Шахим Гирей, якого Микола Рябовол не один раз жартівливо називав “азіатським зрадником”.

Показовий такий момент. Лінієць Ф. Воропінов, як і Султан Шахим Гирей, виступив проти обвинувачень Бича в “українофільстві”: “В цьому відношенні ніхто не має права попрікати Л. Л. Бича в яких то б не було українських симпатіях… – говорив Воропінов. – Я категорично стверджую, що цей аргумент-попрікання Бича в його українофільстві, запідозрювання його в тому, що він прагне Кубань тягти за всяку ціну до незалежної України, ці підозріння не витримують критики”.

Позицію Бича і “постійного шукача компромісу” Султана Шахим Гирея навряд чи можна назвати принциповою, адже “настрої маси членів Ради були за самостійність”.

Та будучи в залежності від Денікіна, в певному розумінні, в полоні у нього, кубанські “провідники” на конфлікт не йшли. Під час Другого кубанського походу Добровольчої армії головним для кубанських “міністрів” було “бажання приподобатися московським людям”; це відчувалося “з усіх розпоряджень” кубанського уряду і кубанського отамана. Тому Іванис і пише, що сервілізм “безмежно розвівся в кубанському політичному керівництві”. Використовуючи це делікатне латинське слово, Іванис все ж називає кубанських “вождів” типу Бича і Филимонова рабами, бо сервілізм російською мовою означає “раболепство”. То чи варто дивуватися, що попри вигнання на початку серпня 1918 р. більшовиків із Катеринодару, уряд Бича не відновив дію Конституції Кубанського Краю. І це в час, коли кубанські козаки творили вже 90 % складу Добрармії, коли Денікін по руках і ногах був зв’язаний залежністю від своєї ж армії, кубанської за змістом.

“Я переконано тверджу, – свідчив Антон Денікін, – той, хто захотів би тоді ліквідувати кубанську владу, змушений був би вживати в Краї систему чистого большевицького терору проти самостійників і опинився б у цілковитій залежності від кубанських військових начальників”.

Цінне визнання, хоч і не до кінця щире. Справедливіше було б поставити питання так: “Чи можливий був би цей терор проти абсолютної більшості власної армії?”

“По зайнятті Катеринодару, коли козаки творили 90 % армії, – писав В. Іванис, – Кубуряд при певній упертості міг добитися формування Кубанської армії. Денікін знав, що козаки послухають Кубуряд, а не його, тим більше в такому питанні, як творення своєї армії. Слід додати, що ні серед козаків, ні серед козацьких старшин особливої прихильності до Добрармії не було. Козаки звикли бути під командою своїх офіцерів… У Добрармії їм призначали начальством “картузників”…”

Не хотіли служити під командою Денікіна і новгородні. “На Кубані серед навгородніх чимало було офіцерів не тільки військового часу, а й кадрових, були й генерального штабу. Вони не уникали виконання обов’язку, але не бажали служити в Добрармії. Через те зверталися до кубанської військової влади з проханням призначити (їх) у козацькі військові частини та установи. Але їм, як некозакам, радили йти в Добрармію… Так ці, свої люди, втрачалися…” Так усе кубанське новгороднє старшинство було передано у розпорядження Добрармії.

Кинули на поталу великодержавникам і козаків: наказ № 11 від 27 червня 1918 р. про мобілізацію козаків віддав усіх їх у підпорядкування Добрармії. Уряд Бича не застеріг за кубанцями традиційного права на територіальні частини і командування ними старшинами-кубанціями. На це право “не посягала (навіть) царська Росія”. Цим наказом не тільки було викликано недовіру кубанських козаків і старшин до свого уряду, але й “перекреслювалася можливість творення своєї армії, до якої так прагнули кубанці”. “Так невеликий військовий загін, що звався Добрамією, розрісся за рахунок кубанських же козаків у наддержаву над Кубанським Краєм”.

*

Шлях творення власної армії – твердий шлях.

Але мені видається, що кубанським керівникам не треба було створювати армію, варто було іменем Надзвичайної крайової ради прийняти три історичні рішення: відновити дію Конституції Кубанської Народної Республіки, приєднати до Кубані Чорноморію та проголосити, що всі збройні сили, що перебувають на території незалежної Кубані, беззастережно підпорядковуються вищому політичному керівництву Кубанської народної республіки. Тобто, перейняти керівництво Добровольчою армією.

Чи наважився б Денікін виступити проти своєї армії, в якій беззаперечно домінували кубанці, які з радістю виконали б рішення представників своїх же станиць (батьків і братів!), рішення, яке матеріалізувало споконвічну мрію кубанців – мати своє, незалежне військо?

Та подібні революційні рішення могли прийняти тільки вольові провідники-революціонери, а в кубанському проводі таких людей не було, принаймні, не було вождя-революціонера, який взяв би на себе історичну відповідальність і в сприятливих історичних умовах краху російської імперії, розвалу її армії, підніс би кубанців до самостійного державного життя.

На жаль, реалії були іншими…

Василь Іванис, оцінюючи ситуацію на Кубані в 1917 – 1918 роках, писав: “Кубанських, неросійських, партій не було. Залишалось тільки одне – звернути увагу на національний момент і спробувати зорганізувати населення на широкій національній платформі. У цьому напрямку перед Кубурядом лежала цілина, над якою можна було працювати без конкуренції. Але Кубуряд на цей шлях не став, бо він не вів, а крокував за щоденними подіями.

Щоб опертися на національну стихію, насамперед треба було виразно й раз назавжди сказати, що Кубань в національному відношенні, по більшості свого населення, є українським краєм, та зректися станових привілеїв і засипати прірву між козаками та городовиками, зробивши останніх козаками з усіма наслідками. Це була б “революція” і “бунт” проти Денікіна, але це ще була єдина хвірточка для виходу з безнадії.

На превеликий жаль, козацькі проводирі в їхній більшості почували себе перш за все козаками… В Кубуряді свідомих українців не було. Були там люди, що з симпатією ставилися до українства…” Та й вони, як і інші “самостійники” продовжували “турбуватися “загальнодержавними” інтересами”. Кубанська надзвичайна крайова рада, вибухнувши овацією на слова “Хай живе вільна Кубань!”, вже через десять хвилин могла оваційно вітати промовця, який виголошував гасло “Хай живе єдина Росія!”.

Отакою була позиція багатьох делегатів: кубанці не стали народом навіть у час війни – ні українським, ні кубанським. Вони виявилися хоробрими малоросами у черкесках і бешметах, які всю свою історію воювали за чужі інтереси.

Спорідненість кубанців з українством Великої України виявлялася насамперед у політичній невиробленості мас та її лідерів, несерйозності, навіть карикатурності їхніх провідників. Це були не провідники, не вожді, а політики. До того ж, політики-невдахи, майстри марнування шансів.

А проти диктатури Денікіна кубанський уряд виступив лише тоді, коли дбайливо виплекав її. Та тоді Кубань вже стала майже рідною керівникам Добровольчої армії, майже родичкою, – бо вони її зґвалтували.

Кубанці і німці

Відтоді, як німці прибули на Донщину, ставлення до них – ворогів Росії у Першій світовій війні – серед донців та росіян поступово змінювалося на краще, зокрема в Новочеркаську “особливої ворожості до німців уже не почувалося. Скорше на німців покладали надію, що вони наведуть лад, але більшість інтелігенції лякалася у цьому признатися”.

Що вже говорити про кубанців, до яких дійшли чутки, що німці за два місяці звільнили від більшовиків Україну. Тож кубанці надіялися, що німці й Кубань звільнять від більшовицького нашестя.

Кубанські повстанці, які прибували у ст. Мечотинську, де розмістився уряд Бича, розпитували про німців, “де вони, чому Правительство не зговориться з ними, щоб допомогти повиганяти голоту (тобто, більшовиків. – Р. К.) з Краю?” Кубанське населення через повстанців “все виразніше переказувало, щоб закликали німців, а там, де була можливість, – на Тамані, воно само закликало їх”.

Німці, надавши таманським повстанцям зброю та амуніцію, висадили десант і спільно з козаками вигнали більшовиків із Тамані. Та все ж німці воліли офіційного заклику допомогти від кубанського уряду. І тому, не отримавши його, повернулися до Керчі.

Звісно, що Лука Бич знав про прихильні ло німців настрої серед кубанського козацтва, інтереси якого уряд мав би представляти. Та Бич був у правиці Денікіна і слухав команди свого зверхника. Денікін же продовжував ненавидіти німців. Отже й несамостійному Бичу довелося виявляти антинімецьку позицію…

Нарешті німецький воєначальник фон Анрім “не витримав і сам запропонував Кубурядові посунути декілька дивізій на Кубань і звільнити її від большевиків. На це Кубуряд відповів, що прийняти допомогу німецького війська він не може. Мало того, Кубуряд післав до Ростова делегацію висловити німецькому командуванню протест із приводу десанту на Тамань. А по звільненні Катеринодару всіх кубанських офіцерів, що з німцями звільнили Тамань, віддав під суд за “державну зраду”. Історично це засліплення не має собі виправдання.

Німці за два місяці звільнили велику Україну, а вдесятеро меншу Кубань вичистили б за 2 тижні, може 3. Це б зберегло Кубанському Краєві тисячі від смерті – від большевицьких куль… При звільненні з німцями Кубанський Край мав змогу забезпечитися мобілізованою армією 100 – 200 тисяч козаків, одержавши зброю з колишнього російського фронту.

Такий план давав Кубурядові змогу об’єднатися з усіма антибольшевиками… – Україною, горянами Північного Кавказу, Азербайджаном, Грузією, Вірменією, Білоруссю, можливо Прибалтійськими державами. Це б урятувало б Кубань від боротьби з Денікіним і проти нього. Цей шлях об’єднав би без великих втрат Кубань з Чорноморщиною й Ставропільщиною… При варіанті закликання німців Денікін мав би з добровольцями йти за Волгу спасати Росію, або бути інтернованим на Дону чи Кубані, як то сталося з Юденичем у Латвії”.

*Кубань на мапі Генштабу Германії зафарбована в колір України

“Малокубанство” як причина поразки

Під час Першої світової війни на боці Росії воювало 37 полків кубанської кінноти, 22 батальйонів пластунів, 9 батарей гармашів і 37 запасних сотень. Разом це становило близько 200000 чоловік молодшої генерації кубанського козацтва. Трохи меншу кількість дали новгородні.

Попри таку велетенську збройну силу, на Кубані у 1918 р. були свої Крути… Коли треба було захищати кубанський уряд, козаків не виявилося. В січні – лютому 1918 р. захищати уряд від більшовицької навали стали “діти – учні середніх шкіл”, які, часто не вміючи стріляти, “гинули на фронті” від куль та багнетів червоних окупантів.

Яка причина цієї подиву гідної трагедії? Зрозуміло, що багато кубанських козаків та новгородніх полягло на фронтах Першої світової війни. Чимало стало каліками. Безліч занепастилося внаслідок більшовицької пропаганди… Та була й ще одна, очевидно, головна причина, – уряд кубанський “зігнорував національну стихію”, бажання народу мати власну армію.

І це при тому, що козаки, виховані з дитинства у суворій дисципліні, хотіли, більше того, потребували чіткого і ясного наказу свого уряду.

Член Кубанської ради від ст. Гостаргаївської козак Харченко сказав дуже прості і правдиві слова: “На Кубані вибране нами Правительство повинно бути повним господарем (довгі оплески)… Куди наше Правительство накаже йти, ми завжди будемо точно виконувати ті накази (бурхливі оплески)”.

А наказ “правительства” був слухати Денікіна, який мріяв шаблями козаків подавити заколот російських хамів та на плечах кубанських полків увійти головнокомандувачем до північної столиці.

Оця безмежна довіра до “свого” уряду, який продавав кубанців різнику Денікіну, оця висока дисциплінованість і карність козаків, яку, до речі, денікінці “сприймали за тупу московську покірність…”, довели Кубань до заглади. Може, й треба було трохи “анархічності”, тобто революційного виступу проти уряду зрадників. І “трошки братовбивства”.

Денікінці, до речі, не церемонились. І вбивали всіх, кого вважали зрадниками. Вбили Рябовола, Боржинського та тисячі інших “зрадників Росії”.

На Филимонова, зрадника Кубані, із сотень тисяч кубанських патріотів ніхто шаблі не підняв.

Боялись “братовбивства”?

Та в цій ситуації таке “братовбивство” – єдиний вихід…

Не було й “ідейної пропаганди”, кубанський уряд її фактично не проводив.

Та що могли сказати русофіл Филимонов і національно не вироблений Лука Бич, орієнтований на життя в Росії? Ці люди не ставили самостійність Кубані понад усе. В цьому і головна причина поразки… Хотів написати, Національно-визвольних змагань… Таки правильніше буде, – бурхливих подій на Кубані, викликаних розпадом Російської імперії.

Врешті, уряд Бича разом із невеликою Кубанською армією змушений був, як і Центральна Рада на Великій Україні, залишити столицю і почати нескінченні мандри. Центральну Раду повернули у Київ німці, кубанський уряд до Катеринодара – Добровольча армія. Але повернення – і тут, і там – було тимчасовим…

На мій погляд, прем’єр Лука Бич зіграв в історії кубанців таку ж роль, як і прем’єр Володимир Винниченко на Великій Україні. В цих постатях, як мені видається, сконденсовано причини нашої поразки: революційний рух несподівано виніс їх вістря подій. Та вони на той час вже були духовно скалічені імперією. Бич і Винниченко, українці з походження, не були самостійниками. Вони не могли уявити, що їхній народ може, як й інші народи світу, жити самостійним державним життям. Вони не вірили в силу свого народу, і внаслідок цього – щоб втриматися – намагалися орієнтуватися на зовнішні чинники, тобто на завойовників.

Хоч Бич і Винниченко були, можливо, антиподами в чисто людських якостях, все ж наслідки їхньої діяльності були однаково катастрофічні для нашого народу.

Як людина, Лука Бич напевно був кращим від Володимира Винниченка. По-перше, Бич не був демагогом, по-друге, не був таким лихим на язик, як Винниченко. Бич, чесна і м’яка людина, – особливо у стосунках з керівництвом Добровольчої армії, яке дивилося на Кубанців хижим оком, як на матеріал для відбудови Російської імперії.

Денікінське керівництво добре розуміло, що Добровольча армія може відбутись лише за рахунок кубанців. Кубанці виправдали сподівання білогвардійських генералів, бо “давали себе легко дурити, як чесні “служаки”… Найгірше було те, що вони (кубанці. – Р. К.) по собі судили й вірили Денікінові й, взагалі, росіянам. Самі вони так виховувалися, що в поважних речах ніколи не обманювали, а особливо старші віком, що вважали неправду страшним гріхом. Представники ж Добрармії частіше послуговувалися неправдою… Сумно за кубанців, що давалися так себе дурити й зневажати”. “Оте нещасне “служацтво” перед генералами запаморочило кубанців цілком і був втрачений останній шанс розірвати протиприродний симбіоз Кубані з Добрармією”.

Бич не прислужився кубанцям, бо переступив через першу заповідь державного діяча: “Ворогові не можна довіряти”. Порушив він і другу заповідь: “З ворогом не можна бути чесним”. Та головне, що Бич, внаслідок свого малоросійства, точніше “малокубанства” не зміг визначити – хто ворог для Кубані, а хто друг, хто матір, а хто мачуха.

Саме оця національна недорозвиненість, незрілість, я б сказав навіть, дитинність і змусила його заперечити під час Надзвичайної крайової раді послу Української Держави Петрові Боржинському та “артільному батьку” М. Левицькому, які назвали Україну – матір’ю Кубані. Бич, хоч і відповів їм українською, але “холоднувато-формально”. Україну він визначив не як матір, а сестру Кубані, “а матір’ю для промовця була Росія…” За це Степан Манжула за кулісами “матюком вилаяв Бича” і так голосно, що передні ряди членів Ради почули. Шкода, що тільки перші.

*

Кубанські пластуни

Традиційний символ трагедії

15 липня 1918 р. під ст. Коренівською відбувся бій, в якому кубанські пластуни під командою червоного командира Сорокіна пішли на багнети проти кубанських пластунів під командою білогвардійського офіцера Казановича. Січ була люта і вперта. Втрати з обох боків (фактично, з одного, українського) були жахливими.

Неймовірна трагедія українського народу – українські кшатрії вирубують до ноги один одного, борючись за російські інтереси під командою своїх ворогів, які конкурували між собою за владу.

Чи було коли в історії таке диво, щоб “білі українці” керували росіянами, які йшли в бій проти росіян, якими керували “червоні українці”? І метою одних росіян, що йшли до бою, була побудова української монархічної держави, а метою інших бойовиків-росіян була побудова української демократичної держави? Така думка навіть не спадає нам – настільки вона фантасмагорична. Чому ж в нашій історії ми перманентно б’ємося під проводом чужинців за їхні інтереси?

Може, тому, що досі не зрозуміли, хто наш ворог? Не зрозуміли, що ворогом є той, хто плюндрує наш край, нищить наших батьків і братів, хто бажає використати нас як будівельний матеріал для власних проектів.

Відповідь на питання, чому ми, українці, програли, до болю проста: програли, бо боролись один проти одного у складі різних армій, часто за чужі інтереси. І це вже як диво не сприймалося, адже самогубство в нашій історії – не прикра випадковість, а радше традиція…

Перемогу зможемо здобути лише тоді, коли будемо по один, український бік барикад.

Та чи можливо це?

Відповідь на це дадуть наступні покоління українського народу.

В ХХ столітті ми втратили Кубань, Лемківщину, Холмщину, Стародубщини, Берестейщину, Придністров’я… Зазнали поразок у національно-визвольних змаганнях, пережили кілька страшних голодоморів та апокаліптичні репресії, стали ареною для двох світових воєн…

“Та козак усе має бути веселим”. Тому й кажу, посміхаючись: в українській трагедії достатньо підстав для агресивного оптимізму.

І справді: попри ці страшні удари, наприкінці ХХ століття постала Українська держава, до якої повернулись здавалось, назавжди втрачені землі – Закарпаття, Галичина, Волинь, Північна Буковина, Крим.

Давайте ж дивитись у майбутнє поглядом майбутніх переможців.

Повірте, все залежить від погляду.

Яким ти простромлюєш історичного ворога.

І настрою, з яким виходиш на історичний турнір націй.

Наприкінці якого обов’язково прозвучить український гімн.

 

Роман КОВАЛЬ, письменник
З книги Рената Польового КУБАНСЬКА УКРАЇНА

Джерело

Світлини позичено звідси

 

.

поділитися

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex
Останні матеріали:
2leep.com

Залишити коментар

Ви маєте бути авторизовані, щоб розмістити коментар.

Всі права застережено 2009-2012 © Світанкові роси