Кубанська Народна Республіка

simeyne_foto

В ХХ столітті ми втратили Кубань, Лемківщину, Холмщину, Стародубщину, Берестейщину, Придністров’я… Зазнали поразок у національно-визвольних змаганнях, пережили кілька страшних голодоморів та апокаліптичні репресії, стали ареною для двох світових воєн…
“Та козак усе має бути веселим”. Тому й кажу, посміхаючись: в українській трагедії достатньо підстав для агресивного оптимізму.
І справді: попри ці страшні удари, наприкінці ХХ століття постала Українська держава, до якої повернулись здавалось, назавжди втрачені землі – Закарпаття, Галичина, Волинь, Північна Буковина, Крим.
Давайте ж дивитись у майбутнє поглядом майбутніх переможців.
Повірте, все залежить від погляду, яким ти простромлюєш історичного ворога і настрою, з яким виходиш на історичний турнір націй, наприкінці якого обов’язково прозвучить український гімн.

Проголошення Кубанської Народної Республіки

28 січня 1918 р. Кубанська законодавча рада у складі 46 козаків, 46 іногородніх та 8 горців на чолі з Миколою Рябоволом проголосила Кубанську Народну Республіку – як суб’єкт майбутньої Російської федеративної республіки.
Оскільки в Росії в цей час панували більшовики, неприйнятні для Кубані, було вирішено відділитись від Росії. І 16 лютого 1918 р. Законодавча рада проголосила вже самостійну Кубанську Народну Республіку, не пов’язану жодними державними нитками з колишньою метрополією.
Через декілька днів на приватній нараді членів Законодавчої ради було ухвалено рішення про прилучення Кубані на федеративних підставах до України, яка на той час вже проголосила свою незалежність.
Щоб плани здійснилися, необхідно було обрати достойного військового отамана, який би притримувався прийнятих рішень і був здатний втілити їх у життя. Та через незгоду між чорноморцями не вдалося *висунути єдиного українського кандидата, в зв’язку з чим орієнтований на Україну претендент Кіндрат Бардіж (1868-1918), авторитетний серед козацтва діяч, програв випадковому кандидату, русофілу-лінійцю Олександру Филимонову. А уряд, до складу якого увійшли 5 козаків, 5 новгородніх та один горець, очолив козак Лука Бич – колишній міський голова Баку, який до 1917 р. в українському русі участі не брав.
Кубанські воїни, на яких розраховувало керівництво новопроголошеної держави, почали вертатися з фронту. Та чимало фронтовиків було уражено більшовицькою агітацією. Відірвані кілька років від своєї батьківщини, вони мало знали про важливі події, що сталися в її житті. Подальша доля цих козаків залежала від того, чи зуміє новопосталий кубанський уряд пояснити, розтлумачити, а, може, й витлумачити події останніх місяців. Чи аргументи місцевих більшовиків будуть більше зрозумілими і звабливими.
Свій перший бій – за душі фронтовиків – уряд програв.
По-перше, кубанськими козаками, що прибували з фронтів Першої світової війни на Кубань, уряд не надто опікувався, “наказів, простих та ясних, вибраний куботаман та його уряд не видавали. Більше того, їх намовляли (“уговорювали”), що психічно козаки не могли сприйняти”. Козаки не розуміли, чому уряд “не наказує, а просе”. Для козаків авторитетними були діячі чи командири, які вміли чітко віддавати зрозумілі накази. До речі, у станичних школах віддавати накази вчили з дитинства. Але, як видно, не поталанило малим Саші Филимонову та Луці Бичу з учителями: не навчилися вони віддавати накази. Зате прохати і виправдовуватися могли б й інших повчити.
Не опікувався уряд й іногородніми фронтовиками.
Невдовзі виявилося, що “кадрова військова сила Кубані втрачена”. І військове міністерство кубанського уряду вирішило для оборони Краю формувати добровольчі частини – переважно із необстріляних старшокласників міських шкіл. Творив Гайдамацький та Чорноморський коші Вільного козацтва Кіндрат Бардіж зі своїми синами – старшинами Віанором і Миколою. “Крім добровольчих частин, Кубуряд розпоряджав кубанським гвардійським дивізіоном, двома запасовими частинами і *черкеським полком із командиром полковником Султан Келеч Гиреєм (1880-1921) і Кубанською військовою школою, яку заповнили прибулими з Києва з Костянтинівської піхотної школи та 1-ї й 4-ї київських шкіл прапорщиків”.
Але поставити серйозний опір легіонам збільшовичених фронтовиків, які поверталися із Кавказького та інших фронтів додому, було нелегко. Невдовзі “салдатня” установила совєтську владу в Туапсе, Новоросійську, Тамані, Анапі, Темрюці, Єйську, ст. Тихорецькій, Армавірі, інших містах і станицях. Насувалися вони й на Катеринослав. Довелося Законодавчій раді та кубанському уряду 28 лютого 1918 р. залишити Краснодар – столицю новопроголошеної держави. Тут була здійснена великої ваги історична помилка – у похід не запросили членів уряду та делегатів Законодавчої ради, які представляли інтереси городовиків (іногородніх), що поклало початок розбиттю політичної єдності кубанської влади, політичному протиставленню козаків і новгородніх, підштовхуванню останніх до переходу у більшовицький табір. До того ж, була втрачена легітимність влади, яка досі основувалась на паритетному представництві козацького та іногороднього населення (за участю горців).
Залишаючи в паніці Краснодар, кубанський уряд та Законодавча рада тихцем розкидали по місту звернення, в якому несподівано з’явилися слова про “оборону Республіки російської” і “підтримку справи святої боротьби за (російські. – Р. К.) Установчі Збори” та “врятування вітчизни”, очевидно Росії. Під зверненням стояли підписи Филимонова, Рябовола та Бича. Ці дивні слова свідчили про розгубленість керівництва Кубанської *Народної Республіки, можливо, страх залишитися сам на сам із немилосердною більшовицькою ордою. Ці заклики суперечили проголошеній кубанській державності. Відозва, зазначав В.Іванис, свідчила, що обвинувачення росіянами уряду Луки Бича (1870-1945) “в сепаратизмі” не мали слушності.
Керівництво Кубанської Народної Республіки стало на слизьку стежку, якою можна було вийти лише на московський шлях, небезпечний для кожного українця, що ставав на нього.

“Одна армія й один командувач”

Тим часом внаслідок анархії у верхніх ешелонах кубанської влади у Кубанському війську “запанувала нездорова атмосфера заколоту і змов”, почали відходити окремі люди, навіть частини, зокрема загін найкращої кінноти під командуванням полковника Кузнєцова.
Урядова валка весь час натикалася на більші, чи менші загони більшовиків, вступаючи з ними у бій, або ухиляючись від нього. Від повного розкладу втікачів врятувала несподівана зустріч із Добровольчою армією Лавра Корнілова. Перша зустріч між керівниками обох сторін відбулася в закубанському аулі Шенджій. Оскільки згоди про умови об’єднання відразу досягти не вдалося, вирішено було спільними зусиллями вибити більшовиків зі станиці Новодмитрівської і там вже, в спокійнішій атмосфері, продовжити переговори.
15 березня відбувся надзвичайно важкий бій за Новодмитрівську. Кубанська армія ухилилася від виконання взятих на себе зобов’язань, а добровольці після надзусиль та великих жертв зуміли таки оволодіти станицею.
Зрада командуючого Кубанської армії Покровського, який “через погану погоду не прийшов на допомогу з кубанцями”, і героїзм добровольців вирішили долю подальших переговорів. Їх вже вели нерівноправні сторони, і кубанцям довелося погодитися з тезою Корнілова “одна армія – одне командування”.
Після запевнень Корнілова, що він виступає за збереження Законодавчої ради і кубанського уряду, нарада в ст. Новодмитрівській від 17 березня 1918 р. ухвалила рішення про “повну підлеглість генералові Корнілову” “кубанського державного загону”.
Слід зазначити, що “кубанський державний загін” на той час був чисельніший від “армії” Корнілова, яка мала у своєму розпорядженні лише 2770 добровольців (серед них і кубанців, зокрема у Добровольчу записався й майбутній кубанський прем’єр Василь Іванис якому “імпонувало ім’я козака Корнілова”). Кубанський же “загін” нараховував на той час 3150 багнетів і шабель разом з артилерією – і перебував на своїй землі. А добровольці Першого кубанського походу таки були переважно зайдами: “Добровольча армія комплектувалася головно з південної інтелігенції (студентів та школярів старших кляс /не кубанців. – Р. К./) та ще трохи було солдатів-фронтовиків, як Корніловський полк, текінці тощо”.
Факт підпорядкування розгубленої більшості активній меншості показує, що авторитет Корнілова був вищий, ніж всіх керівників Кубані разом взятих.
Лавр Корнілов, підпорядкувавши собі волю кубанських керівників, міг із ними далі не церемонитися, але він дійсно щиро бажав добра Кубані і кубанцям, тому й пообіцяв, що “зараз же після звільнення Кубані від большевиків буде скликано Крайову Раду”.
Та 31 березня (за ст. ст.) сталася подія, яка трагічно позначилася на долі кубанців, – від гарматного стрільна загинув видатний воєначальник, прихильник поневолених народів і ворог російської монархії Лавр Георгійович Корнілов.

Скоропадський і Корнілов

В час, коли Лавр Корнілов облягав Катеринодар – столицю Кубані – в Україні закінчував приготування до державного перевороту його давній симпатик Павло Скоропадський. Генерал Скоропадський із великою повагою ставився до Лавра Корнілова – як до “людини чесної і сильної”. Повага і симпатія була (були) взаємною (взаємними).
До речі, саме Верховний головнокомандувач російської армії Лавр Корнілов, переконавшись, що на фронтах Першої світової морально стійкішими є українці та інші представники неросійських народів, примусив майбутнього Гетьмана України Павла Скоропадського українізувати 34-й армійський корпус.
У своїх “Спогадах” Павло Скоропадський зазначав, що Лавр Корнілов буквально вимагав від нього українізації 34-го корпусу. “Я від Вас вимагаю українізації Вашого корпусу… – говорив Корнілов. – У Вас буде чудовий корпус”. Більше того, Корнілов наполягав “на повній українізації геть до лазаретних команд”.
Навіть “у питанні створення української армії (!!! – Р. К.) Корнілов був прибічником українства”.
Ось такі парадокси історії: Верховний головнокомандувач російської армії Лавр Корнілов у 1917 р. став одним із ініціаторів формування національних частин в російській армії.
Така позиція Корнілова, за походженням козака-текінця, викликала глухе невдоволення у командувача Південно-Західним фронтом Антона Денікіна, начальника його штабу Маркова, не знайшла вона підтримки і у провідних російських “демократів” Олександра Керенського, Мілюкова, Терещенка, Церетелі…
Якби не передчасний життєвий фінал Корнілова, в штабну кімнату якого о 7. 30 год. 13 квітня 1918 р. (за н. ст. ) влучив гарматний снаряд, – за два тижні перед тим як Павло Скоропадський прийшов до влади в Україні, – то напевно Українська Держава в особі її гетьмана мала би цілком дружні стосунки з Добровольчою армією на чолі з козаком-текінцем, що сповідував республіканські погляди (тут згадується Микола Міхновський із його конгеніальною тезою – “в Україні – самодержавство, в Росії – республіка”). І головне, Денікін – патологічний російський шовініст – не очолив би Добровольчу армію.
Але це вже із традиційної української “опери” – якби… Більш переконливо писала Маруся Чурай: “Жаль ваги не має…” Вагу мають доконані факти. Таким доконаним фактом і стало перетворення Добровольчої армії з потенційно дружньої на ворожу до України.

Історичний конфлікт між кубанцями

Якщо термін “громадянська війна” має право на існування в українській історіографії 1917 – 1920-х років, то саме тут, на Кубані. Ґрунт для братовбивчого конфлікту між українським громадянством заклав царський указ від 1870 р., який забороняв покозачення іногородніх.
Хитрі московські голови, здавалось, все передбачили, і, побоюючись зростаючої сили кубанського козацтва, завдали йому тяжкого удару, – відмінили право іногородніх на покозачення, тобто скасували одну з головних підстав розросту козацтва та проклали глибоку межу між українцями-козаками і українцями-новгородніми. Росіяни розшматували наш народ на різні стани – з протилежними, часто антагоністичними інтересами.
Панами ситуації були козаки, хоч би тому, що основні масиви землі належали їм, а іногородні мусили її орендувати. Зрозуміло, що жили прибульці значно бідніше від козаків… “Іногородні були паріями в станичній громаді. В управі вони участі не брали, але повинність підводами виконували, при повені, пожежі чи ще якомусь нещасті вони мусіли допомагати нарівні з козаками”.
Було закладено нерівність і в отриманні освіти: діти іногородніх не мали права навчатися в міністерській (“козачій”) школі, яка утримувалася на громадські кошти і була престижнішою від церковно-приходської, де й мусили навчатися діти іногородніх. Рівень викладання у церковно-приходській школі був нижчим.
Василь Іванис згадував, як у його станиці Настасіївській козачата і діти іногородніх традиційно ворогували між собою. Ворожнеча виливалася в постійні побоїща. “Бійка ця починалася з обзивання: іногородні учні дражнили козачат куркулями, а козачата дражнили іногородніх гамселами, мугирями”. Билися не тільки навкулачки, але й грудками землі, камінням, цеглою, патиками. У масових бійках, писав Іванис, “горували козачата” – бо їх “було більше і вони були відважніші. А іногородні зганяли злість, нападаючи на окремих козачат, коли вони розходилися по домах”. Так зростали кадри майбутніх збройних міжусобиць.
“Ворожнеча лишалася й у парубків. Козак-парубок вважав себе якимсь паном у порівнянні з іногороднім. Він чистіше й гарніше одягався, їздив добре на коні, і його більше любили дівчата. Козачий парубок і на вулиці тримав себе згори, як правило, він бував грамотніший. Старші козаки також не завжди поводилися з іногородніми, як рівня. Повернувшись із полку, чи батальйону, козаки майже до смерті вбиралися в черкеску і по зовнішньому вигляді відрізнялися від іногородніх. З козачих частин поверталися всі грамотні й фізично добре загартовані, а іногородні були малописьменні”.
Мали свої привілеї і новгородні: вони могли не служити в армії. В той час, як сини козаків відбували військову повинність, сини новгородніх могли працювати на добробут власної родини. Так що підстави для невдоволення мали й козаки, які мусили – при живих синах – наймати робітників.
Для того, щоб почалася війна між козаками і новгородніми, треба було впасти центральній владі.
У 1917-му вона й впала…

*

“Психоз ненависті”

Кузьма Безкровний, батько українських самостійників Кубані, прагнув примирити сторони. В 1919 р. очоливши в кубанському уряді П. Курганського міністерство внутрішніх справ, Безкровний негайно започаткував опрацювання законопроекту про покозачення новгороднього населення.
Та закон цей вже запізнився. Навряд чи й він був би прийнятий, адже козацькі депутати у Законодавчій раді насамперед дбали про збереження козацьких привілеїв.
Навіть коли б цей законопроект був прийнятий, мені здається, що небагато знайшлося б серед іногородніх бажаючих перейти у козацький – давно ворожий! – стан. Тим більше, коли ворожнеча до козацтва була всотана з дитинства… І в дні революції досягла апогею.
І давні образи в час революції вилилися у збройний конфлікт між козаками та іногородніми: козаки стали опорою денікінців, а новгородні – опорою більшовиків, які своїм галасом про рівність давали іногороднім надію позбавити козаків політичних привілеїв та привілеїв на володіння землі і самим отримати – таке бажане! – право на неї.
І підняв руку брат на брата.
Як приклад цього націовбивчого конфлікту є долі українців Павла Асаульченка, організатора загонів Красної гвардії на Кубані, та козака Пашківської станиці Андрія Шкури (генерал-лейтенанта Шкуро), які талановито служили ворогам України…
Звісно, що ворожнеча між кубанськими козаками (українцями з походження) та українцями-іногородніми, простеляла шлях ворогові – червоним і білим “москалям-картузникам”. Закінчився конфлікт, закладений ще у 1870 р. царським указом, піровою перемогою іногородніх, яких, втім, у 1920 – 1930-х роках, більшовики репресували так само немилосердно, як і козаків.

Оскільки “Добрармія не визволяла, а підкоряла”, а кубанський уряд толерував це, він і сам “ставав якимсь мстивим переможцем. Покарання різками, безсудні розстріли, шибениці, конфіскації, реквізиції відбувалися перед і позаду Уряду. Пожежі світились і по шляху Кубуряду. Цей Уряд забув про грудневу Крайову Раду, забув про її конституцію та про її підвалини: рівноправність обох частин населення Кубані – козаків та городовиків, забув, що він вилонився з паритету цих двох складників. Він провадив яскраво реакційну, станово-козацьку політику. Уряд не замиряв, а розпалював пристрасті й помсту. Городовиків цілком віддав на поталу. Як за большевиків навгородні мстилися над козаками, так тепер козаки реваншувалися й нелюдськи поводилися з навгородніми”.
Дітей городовиків виключали зі шкіл, жінок і дівчат ґвалтували, чоловікам набивали землю в роти, а то й закопували живцем у землю…
“Взаємна злоба й ненависть доходили до того, – писав главковерх Таманської армії Ковтюх, – що іноді в боях, там, де зустрічалися козацькі й городовицькі частини, обидві сторони кидали геть набік зброю і завзято билися навкулачки, як то було під станицею Слов’янською”.
Якось забувалось, що діди козаків були такими ж прибульцями, як і іногородні, забувалося, що на боці червоних було й чимало козаків, зокрема у січневих боях біля ст. Георгієво-Афіпської в більшовицьких лавах бився Таманський полк. Ба більше, за визнанням комуністів, що “без допомоги козаків вони на Кубані не перемогли б”.
Так що винними були обидві сторони…
Повернувшись у Катеринодар, “Кубуряд ужив всіх заходів, щоб усунути від участі в раді “некорінних” мешканців краю”, зокрема розіслав у станиці папери, щоб “козаки обирали депутатів до Надзвичайної крайової Ради, але без навгородніх”.
Якби ж то позбавляли прав приблуд “москалів-картузників”, а то своїх, українців, і на тій лише підставі, що вони іногородні, – ніби предки козаків жили тут від зародження світу. Водночас, міський пролетаріат, переважно російського походження, до того ж збільшовичений, притягався урядом до виборів. Усунув уряд Л. Бича від виборів і власників, які чи не найбільше потерпіли від більшовиків – їх позбавили права голосу на тій саме підставі: вони, бачте, іногородні, а те, що він українець, та ще й природній ворог більшовиків, “несуттєво”.
Кубанський уряд на чолі з Лукою Бичем власноручно розколював народ, допомагаючи своїм покровителям – завойовникам Кубані – впроваджувати імперський принцип “розділяй і володарюй”.
“Велика кривда була заподіяна навгороднім і своєму краєві віддачею городовиків для мобілізації в Добрармію. У цьому Кубуряд не має виправдань… Кубуряд дозволив більшу частину свого населення покликати до війська не тільки чужій, а ще й ворожій організації. Цим актом Кубуряд фактично ставив себе в становище козачої області в російській державі”. Крім живої сили, кубанський уряд дозволив Добровольчій армії користуватися й кубанським майном.
В порушення Конституції Кубанської Народної Республіки уряд прийняв “Положение о выборах”, що привело “до диктатури козацтва в Краю”.
Усунувши від участі у владі іногородніх українців, кубанський уряд водночас допустив до Надзвичайної крайової ради представників Добрармії, зрозуміло, імперців, – “як повноправних членів її на підставі (?! – Р.К.) призначення ген. Денікіним”.
Кубань знищувалася кубанськими руками… Поспіхом, запопадливо…
Попри таку політику кубанського уряду “його авторитет у населення був високий”, більше того, він сяяв “в ореолі визволителя”. Козаки у станицях “уявляли, що в Катеринодарі діє лише своє Правительство”. “Оте більше ніж прихильне, любовне ставлення населення до Кубуряду можна було б використати з метою примирення двох частин населення”. І не тільки для примирення, але й для незалежної політики, набуття реальної влади. “Намагання Добрармії себе рекламувати й якось поставити Кубанський уряд на друге місце, приводили до протилежних вислідів”.
Народ вірив у повновладдя кубанського уряду, а отже воно існувало. Треба було тільки сміливо скористатися з повновладдя, яке давав народ.

Українське питання і Денікін

Слід зазначити, що приязні стосунки, які існували між Павлом Скоропадським та Лавром Корніловим, нове керівництво Добровольчою армією не перейняло. Щоправда, поки був живий М. Алексєєв, співпраця продовжувалася. Полягала вона переважно у послугах із боку Скоропадського, який на прохання російського генерала опікувався долею заарештованих німцями російських офіцерів. Багато з них завдяки клопотанням Скоропадського були звільнені і відправлені на Кубань чи *Дон. Допомагав Скоропадський М. Алексєєву і зброєю, набоями тощо.
Диктатор Антон Дєнікін – “могильщик самостійної Кубані” (1872-1947).

Чи не одразу після смерті М. Алексєєва Денікін виявив неприховану ворожість до Скоропадського як до “зрадника Росії”, що “продався німцям”. Почалася сильна агітація серед офіцерів, їх закликали не вступати в частини, які формував Павло Скоропадський. Така позиція не дивувала, адже запеклий російський шовініст Денікін, був непримиримий до України та її союзника – німців.
Розуміючи значення пропаганди, Денікін розгорнув шалену пропагандистську роботу. Зокрема, добровольча агентура отримала завдання розколоти кубанців – на лінійців та чорноморців. До того часу “ці два поняття мали географічне значення… Жодної ворожнечі між ними не було. Всі почували себе кубанськими козаками – дітьми одного краю. У висліді пропагандивної праці Добрармії лінійці стали “русскімі людьмі”, а чорноморці – “хахлами”, що хотять продати Кубань Україні, яка продалася німцям”.
Кубанський же уряд не спромігся на власну пропагандистську акцію, зокрема й серед кубанських повстанців, які все прибували і прибували в станиці Єгорницьку та Мечотинську, де розмістилися Добровольча армія та ніби арканом прив’язані до неї кубанські “державні” інституції. Замість відірватися від Денікіна, стати на постій в Новочеркаську чи якійсь іншій станиці та “почути себе незалежними в своїх рішеннях”, кубанський отаман і уряд ніби прилипли до Денікіна. Як видно, вони, справжні “малокубанці”, прагнули патерналізму і радо слухали порад “батька Денікіна”, приймаючи більшість рішень “за порадою командування”.
3 червня у пошуках кубанського уряду прибув “полк (кубанської) кінноти, а через 2 дні ще 11 сотень”. Кубанські повстанці шукали свій уряд, сподіваючись, що він стане об’єднавчим антибільшовицьким центром. Козаки говорили, що вони “шукають Кубанське Правительство, а не Добрармію”.
Все це воїнство Филимонов і Бич віддали Денікіну, хоч на це не було ні юридичних, ні політичних підстав. Адже Новодмитрівська угода про підлеглість особисто генералові Корнілову “кубанського державного загону” з його смертю втратила чинність. Та про це сторони якось забули, принаймні, не згадували. Перед ними стояли “більш важливі проблеми”, як от: озброєння Добровольчої армії. Щоб отримати зброю, до Києва була направлена чимала делегація на чолі з Миколою Рябоволом.
Місія Рябовола до Києва оповита романтикою братнього єднання українців великої України та Кубані. Насправді місія ця інспірована і використана Денікіним, для того, щоб через Рябовола і його прихильників одержати від Павла Скоропадського – нібито для кубанців – зброю, набої та амуніцію. Ось як про це пише В. Іванис: “Для одержання амуніції з України керівники Добрармії рішили використати кубанців, хоч і було лячно пускати їх до розмов з українськими “сепаратистами”.
Хитрі московські голови і тут одержали те, що хотіли. “За свідченням колишнього представника німецького командування на Дону майора Кохенгаузена, Добрармія одержала від німців через кубанців 20 000 карабінів і 10000000 набоїв”.
Використавши відсутність авторитетного серед самостійників Рябовола, який добував для Денікіна зброю, у Новочеркаську була скликана нарада, яка перетворилася у заколот проти Кубані…

Нещаслива нарада в Новочеркаську

Командувач Добровольчої армії спочатку вимагало від донського отамана Краснова підпорядкування, а потім – отримавши відсіч – вже вмовляло, щоб він все ж визнав Денікіна за Верховного командувача. Та Дон не схилив чоло і “Добрармію за Росію і ген. Денікіна за свого диктатора” не визнав.
Отримавши від коша, денікінські залицяльники всю увагу звернули на кубанців. Якби подібну до донців гідну позицію зайняли кубанські керівники, то Добровольчій армії нічого не залишалося б як йти на Волгу і там піднімати повстання проти більшовиків. Але в цьому разі кубанці навряд чи пішли б за “картузниками”… Хіба б кубанський уряд наказав…
23 червня 1918 р. в Новочеркаську відбулася нарада, на якій, власне, й вирішувалася доля Добровольчої армії. Вирішувалася й доля кількох мільйонів українців Кубані… Кубанському прем’єру треба було лише твердо сказати: “Ні”, або, принаймні, відтягнути прийняття рішення до приїзду з Києва голови Законодавчої ради Миколи Рябовола та його заступника Султан Шахим Гірея.
Взагалі, юридичний статус наради у Новочеркаську був невизначений: це була нарада кількох членів уряду, які відстоювали інтереси козацького населення, та кількох інших осіб, що до уряду не входили. Репрезентантів волі іногородніх, які складали половину населення Кубані, не було.
Розрахунок генералів Добровольчої армії, які інспірували цю нараду, на психіку служак-”малокубанців” виявився правильним: виправдовуючись перед денікінським генералом Алексєєвим – “втікачем без будь-якого мандату”, який чомусь прибув на цю нараду кубанців, Л. Бич щиросердечно клявся, що “кубанці – не зрадники”, що вони “дбають про відбудову Росії – тільки іншим шляхом”.
Врешті, у Новочеркаську було прийняте безвідповідальне рішення про союз із Добровольчою армією – мандруючою частиною військових “без території, населення, грошей, зброї”, врешті, без будь-яких повноважень. Одним з аргументів проти природного союзу з прабатьківщиною подали той, що в Україні “була недемократична влада генерала Павла Скоропадського”…
За союз з Україною голосувало лише три чоловіки: Кузьма Безкровний, Степан Манжула та черкес Айтеч Наміток…
Історична відповідальність за всі людські жертви, які викликало це згубне рішення, лежить на прем’єрі Л. Бичу, Гнатові Білому, Петрові Макаренку, Гнатові Омельченку та інших.
Іванис так оцінює роль Бича в катастрофічному рішенні про союз із Добровольчою армією: “Головну роль, звичайно, відіграв Л. Л. Бич, бо при його тодішньому авторитетові більшість ішла за ним. Коли б він голосував за Україну, бо більшість була б за нею… Все, що сталося після цього на Кубані, було наслідком отого нещасливого голосування”. “Кубанці-самостійники дуже багато покладалися на свого прем’єра Л. Л. Бича, вірили йому й слухали, а він виявився занадто боязким і національно невиробленим…”.
Цивільній людині Л. Бичу, напевно, важко було нарівні вести переговори з царськими генералами, які мали всеросійську славу. Не здивуюсь, що він просто ніяковів в їхній присутності. Принаймні, постава його була заяча. Позиція Бича була “позицією” кролика, завороженого удавом-Денікіним.
Ну, нехай він (Бич) – безвольний, млявий, із “нестачею мужності”, не здатний до власної політичної дії. Але ж слабкий хилиться до сильнішого. А сильніші і перспективніші за Денікіна були. Наприклад, донці.

Дон і Кубань

Піднявши повстання проти більшовиків під проводом вольового і енергійного отамана Краснова, донці проголосили незалежну державу, почали створювати сталу армію, ухвалили основні закони (конституцію) Донської держави, видали “наказ, щоб усі донці, що були в Добрармії, перейшли до Донської армії”.
Незалежність Дону визнала Німеччина, і не тільки визнала, але й допомагала стверджувати її – зброєю, набоями, амуніцією. Дон вийшов із пропозицією до кубанського уряду діяти у спілці.
А що собою уявляла на той час Добровольча армія? Малочисельний “мандруючий об’єкт” без території, без народу. У Денікіна у квітні 1918 р. найбільшою була проблема де “придбати народ”, від імені якого можна вести боротьбу. Без кубанських козаків Денікін уявляв собою “малопомітну військову групу” – в 2500 багнетів. Тому він і запланував другий похід на Кубань, щоб “придбати народ” і за рахунок нього створити поважну армію. Певною мірою це була втеча з Дону, де він та його офіцери не один раз були збезчещені зневагою донських старшин.
У кубанців перед очима був приклад незалежної поведінки донського отамана Краснова. Той наполегливо пропонував кубанцям підписати проект конституції Доно-Кавказького Союзу, в якому “про Росію не згадувалося і про відбудову її не турбувалося”. “Ви подивіться, яке військо Донське маленьке, – казали донці, – чи може воно йти рятувати Росію, та й з якої речі? Коли вона сама рятуватися не хоче. Нехай підніметься, як ми, й іде рятувати себе”.
Головною ідеєю цієї конституції була боротьба проти більшовицьких військ, які знаходяться на території Доно-Кавказького Союзу. “Ця концепція в тодішніх обставинах психологічно була для козаків найзрозумілішою: боротьба лише за впорядкування власного краю і жодного зазіхання на впорядкування Росії, чи яких інших держав, з якими дотримується нейтральності. Звичайно, Добрармія з цього союзу виключалася, як претендентка головно на рятування Росії”.
Та кролик є кролик…
Завдяки кубанському прем’єру і було прийняте згубне для мільйонів українців рішення у Новочеркаську. Хто зна, може саме відсутність пунктів про турботу за долю Росію відвернуло його від укладення Доно-Кавказького Союзу.
Побоюючись, що кубанці передумають, на другий день після наради в Новочеркаську, 24 червня 1918 року, Денікін повів свою армію у Другий кубанський похід. Напередодні походу “не менше 75 % цієї армії складали кубанці”.
Населення Кубані не могло припустити, що кубанський уряд перебуває у підпорядкованому становищі. По станицях похили чутки що “наше Правительство найняло добровольців воювати з большевиками”. Кубанці продовжували вірити у тих, хто були номінальними керівниками, хто лише назвався провідником, під час їхніх виступів влаштовував овації, як, наприклад, у станиці Успенській у 1918 р., напередодні Другого кубанського походу.

В добу революції 1917 – 1920-х років не знайшлося українського імені, навколо якого б об’єдналася збройна українсько-кубанська сила, до речі, потужніша від Армії УНР. Не вилонили кубанці провідників і тому ініціатива перейшла до Корнілова – вождя з ласки Божої, а після його смерті – до Денікіна.
Були, зрозуміло, серед кубанців свідомі українці, найвидатнішими серед них виявилися Микола Рябовол та Кузьма Безкровний.
“Гарячий патріот Кубані”, талановитий організатор, “надзвичайний громадський діяч” Микола Рябовол у Законодавчій раді вважався “божищем”. “Не було жодного випадку, щоб розбурхане море цієї установи не послухалось його поради”. Цього не могли не бачити денікінці, які і знищили його – після публічної критики ним “Особого совєщанія” Добровольчої армії.
А Кузьма Безкровний, “українець із крові та кості”, переконаний ворог Росії, був дуже “обережний і маломовний”. Не здивуюся, коли однією з причин цієї обережності було вбивство денікінцями Миколи Рябовола. Іншою причиною того, що Безкровний рідко висловлювався, було те, що його думки “були далекі для більшості”, тобто, як виглядає, кубанські обранці були настільки національно-політично невиробленими, що Кузьма Безкровний не сподівався на їхнє розуміння очевидних національних істин. Тому він переважно відмовчувався.

Тим часом основний тягар у Добровольчій армії несли кубанці. І це, зрозуміло, не підстава для гордості, це підстава для сорому, підстава для національної ганьби. Допоки Добровольчою армією командував Лавр Корнілов, який закликав російський уряд підтримати прагнення українського народу збудувати самостійну державу, перебування кубанців у складі Добровольчої армії не було гріхом. Коли ж Корнілов загинув, а добровольців очолив запеклий російський монархіст Денікін, який прагнув будь-що реставрувати Російську імперію будь-якими заходами – залишатися в цій армії було злочином перед своїм народом. До речі, текінці, які обожнювали Лавра Корнілова, відразу після його смерті залишили армію, – наші ж зосталися. Собі на горе.
Колабораціонізм верхівки закінчився тим, що “в самостійному Кубанському краї” Денікін проголосив самостійність “зрадою”.
Минуло не так вже й багато часу, як кубанські полки, озброєні Українською Державою та Доном, – у складі Добровольчої армії – “ліхо” понеслися катувати свою праматір – Україну. І знову, як колись, в часи цариці Катерини II, Павла I, Миколи I та інших російських імператорів, козаки (українці з діда прадіда) стали надійною зброєю в руках росіян – у боротьбі проти України.
До речі сказати, коли у 1920 р. формувався останній кубанський уряд, заступник голови катеринодарської “Просвіти” Павло Сулятицький, якого прохали очолити міністерство юстиції, єдиний із кандидатів поставив як умову, за якої він дасть свою згоду на призначення, щоб “Кубанщина не воювала з Україною”.
А інші?
А підстави для самостійності Кубані були. Навіть Денікін визнавав, що “розрив державних зв’язків з центром… на Кубані існував давно”.

Продовження >>>>>>>>
Роман Коваль
З книги Рената Польового КУБАНСЬКА УКРАЇНА

Джерело

 

.

поділитися

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex
Останні матеріали:
2leep.com

Залишити коментар

Ви маєте бути авторизовані, щоб розмістити коментар.

Всі права застережено 2009-2012 © Світанкові роси