Культ росомахи у козацьких пластунів

rosomaha2

У книзі «Таємниці бойових мистецтв України» я подав зображення фрески із собору св. Софії у Києві, яка відома в українській та світовій історіографії під назвою «Полювання на ведмедя». Мій батько, уважно переглядаючи книжку, запитав мене, чи не маю я сумнівів щодо цього зображення, він вважав, що тут зображено аж ніяк не ведмедя, а іншого сильного і небезпечного хижака – росомаху. На це вказує як зовнішній вигляд (форма тіла, специфічна морда, наявність хвоста), так і манера ведення бою (бо ведмідь, нападаючи, стає на задні лапи і, піднявши передні лапи, атакує ворога). Росомаха, на перший погляд, нагадує невеликого ведмедя з хвостом. Недаремно зоологи спочатку вважали її найближчою родичкою ведмедів. Лише пізніше уважніше вивчення росомахи дозволило вченим віднести її до сімейства куницевих. Показував я цю фреску й іншим мисливцям, котрі були в Сибіру, бачили росомах, і всі вони одностайно підтвердили думку мого батька.

Слід сказати, що мій батько, Богдан Олександрович Каляндрук, у тринадцятирічному віці був засланий до Сибіру, в глуху тайгу. Щоб вижити, з дитячих років займався полюванням і став професійним мисливцем. У тайзі, у поселеннях Тайшет і Туманшет, де він перебував разом з матір’ю, його першим учителем став старий мисливець, нащадок давніх українських переселенців Іван Капшук. Його предків, запорізьких козаків, було переселено в Сибір ще 1856 року після придушення т.зв. Київської козаччини і приписано до Забайкальського козачого війська. Капшук вчив батька різних таємниць полювання, подарував йому цуценя мисливської лайки на кличку Черкес, котре, вирісши, перетворилось на відмінного мисливського собаку, розповідав йому про вдачу і звички різних тварин, і в тому числі про росомаху. Цікаво, що ставлення в українців і москвинів до росомах різне. Мисливці-москвини ставляться до росомах з ненавистю, вважаючи її шкідливою кровожерною твариною і ведуть з нею нещадну боротьбу. У довіднику для мисливців, виданому в Москві, говориться «як тварина винятково шкідлива, росомаха стоїть поза законом і підлягає знищенню всіма способами і в будь-яку пору року».

Відомий дослідник слов’янської міфології Древлянський, ще в середині XIX ст. описав білоруські вірування в росомаху, яку уявляли так: до пояса людина, а вище лев. Така росомаха живе в коноплі або в житі. Вона хапає людей, котрі заходять в поле і пожирає їх. У Білорусії росомахою лякали дітей, щоб вони не бігали житнім полем, а на Архангельщині казали дітям: «якщо будеш ввечері купатись, росомаха тебе забере». Деякі інші дослідники наводять свідчення, які побутують на Новгородщині та Архангельщині про росомаху, як русалку чи кікімору: «Росомахи тут немає, вона в воді живе. Вона вранці на камені сиділа. Волосся розпустила і сидить на камені. Вона, як жінка. Як побачить чоловік, так й шубовсть у воду! Все одно, що росомаха, що русалка». Крім того, росомахою називають там жінку з нечесаним, неплетеним волоссям або розхристану, неакуратну людину: «з самого рання русумакою ходиш», «ходиш росомахою – розпустивши одяг нарозхрист».

Українці ж ставилися з пошаною до росомахи, адже вона знищує оленів, косуль, зайців та дрібних гризунів, котрі завдають шкоди посівам. Також українці поважають росомаху за її розум, сміливість, силу та мисливський хист. Серед українських козаків-переселенців в Сибіру до революції було поширене повір’я, що той, хто вполює росомаху і зробить з неї шапку, ніколи не повернеться з полювання з порожніми руками: «Побачив росомаху – жди вдалого полювання». Також росомаха вважалася в українців символом впертості: «росомаха вперта», – так казали на неслухняних дітей. Як розповідав моєму батькові Іван Капшук, колись на Запорізькій Січі лише той козак вважався справжнім мисливцем, хто міг справити собі шапку з хутра росомахи. Цікаво, що й зараз хутро росомахи надзвичайно ціниться серед корінного населення Сибіру, адже воно має унікальну властивість: не намокає та не обмерзає від дихання людини. Мисливці-українці, котрим довелось полювати на росомаху в Сибіру, складали легенди про її надзвичайну силу, спритність і розум. Розповідають, що ця тварина може не лише загризти оленя або лося, що більші від неї в кілька десятків разів, а й, у разі потреби, тягти їх по глибокому снігу на відстань у кілька кілометрів. Вона є універсальним хижаком: чудово бігає навіть по глибокому снігу (за ніч може пройти до 50 км), добре плаває, пірнає, видирається по деревах, звідки спритно скаче на свою жертву; відзначається росомаха і незвичайною хоробрістю. Вчені-зоологи визнають її найсміливішою твариною на планеті. При порівняно невеликих розмірах росомаха не боїться відбивати здобич у рисі чи ведмедя, і навіть у найбільших хижаків тайги – триметрових уссурійських тигрів. Мисливцям доводилось спостерігати випадки, коли одна росомаха могла розігнати зграю вовків та відібрати у них здобич. Уполювати цього хижака надзвичайно важко навіть із собаками, проти яких, за свідченнями мисливців, росомаха випускає такий різкий запах, від якого вони на деякий час втрачають чуття, або ж просто роздирає їх на шматки. Інколи, рятуючись від переслідування, росомаха скочується із схилів крутих гір, буквально згорнувшись в клубок, при цьому розвиваючи велику швидкість, незважаючи на гострі скельні виступи. Росомаха може вступати також і в поєдинок з людиною, і дуже часто людині доводиться відступати під натиском відважного хижака. Один із таких випадків, описаний у посібнику для мисливців, що полюють на хижаків. Одного разу в Архангельських лісах місцевий лісник розчищав сокирою просіку. Сам того не відаючи, він надто близько підійшов до лігвища росомахи, де вона вигодовувала дітей. Розлючена росомаха накинулася на нього несподівано. Близько сотні метрів гнала вона лісника, подерла одяг і завдала серйозних поранень. І хоча лісник активно відбивався сокирою, йому не вдалося навіть зачепити (! – Т.К.) надзвичайно спритного хижака. Цікаво, що, як оповідав батькові Капшук, росомахи колись були на території України і мали серед українців кілька назв «росомаха», «росомак» (в чехів і словаків назва росомахи – «росомак» збереглась до сьогодні), «розумака» і «пластавка». Те, що росомахи з давніх-давен водилися в Україні, підтверджують численні археологічні знахідки. У басейні річки Рось, в Мізині, саме там, де на кістках мамонта було знайдене перше зображення козака-характерника, археологи віднайшли значну кількість кісток росомахи, які говорять про те, що в давньому палеоліті росомаха була промисловою твариною. Такі ж скупчення кісток росомахи було знайдено коло Львова (село Прийма) та в інших місцях.

Від слова «росомаха» походять давні чоловічі імена – Росомака та Росомак, що були зафіксовані в Україні ще в XV ст. Ці імена – у скороченому варіанті Роско – були поширені серед запорізьких козаків. Тим, котрі відзначалися особливою силою і сміливістю, на Січі давали прізвище Росомаха. Наприклад, у Реєстрі Війська Запорозького Низового Нової Січі за 1756 рік зафіксовано аж двоє Іванів Росомах, козаків Канівського куреня. Росомаха як вид благополучно проіснувала в Україні практично до наших часів, переживши і київських князів, коли її зображали на фресках, і Хмельниччину, і Коліївщину, і знищення Запорізької Січі (вчені доводять, що росомаха зустрічалася на Півночі України ще у XIX ст.). Як стверджує у своїй розвідці Михайло Шевченко, росомаха зникла десь у 1880-х роках: один шляхтич оповідав йому, що років двадцять тому в Радомишльському повіті (Житомирщина) росомаха зробила напад на його волів і одного загризла до смерті. Можна уявити, що могли думати прості люди про могутність тварини, яка нападає на двох у десятки разів більших за себе волів та ще й загризає одного з них.

Тепер поміркуємо над назвами. Походження слова росомаха має арійські корені. «Рос» у давніх арійців мало значення гнівливий, лютий, а також воїн. В Україні існує чимало топонімів з таким коренем: річки Рось, Росава, Роська, Росіш, Роставиця, місто Росош. Нагадаємо, що однією з давніх назв українців була – «роси», тобто воїни. Слово «маха» у перекладі з санскриту – могутній, великий, сильний. Збереглось воно і в українській мові: костомаха – велика кістка, грудомаха – велика грудка землі, махина – велетень, силач. Як згадував колишній запорожець Микита Корж, січовики, даючи людині прізвисько, «…малого на сміх прозвуть – махина, а здоровенного – малюта». Козацькі пластуни використовували спеціальний прийом знешкодження ворожих вартових, називався він «взяти на махинку», тобто взяти на силу. Чимало українських слів, які означають силову дію людини, мають корінь мах – розмах, одмах, замах. Тобто, назву росомаха можна читати як «могутній воїн». Цікаво, що в українців збереглася ще одна схожа санскритська назва – синонім іншого відомого тотемного для козаків хижака – вовка – сіромаха. Означає вона «блискучо-могутній». Сіромаха – синонім запорожців, тих що жили на Січі і не одружувалися. Інколи сіромахою козаки називали навіть свою шаблю. Подібно до цього на Кавказі якісні шабельні клинки мали назву вовчок. Інша українська назва шаблі – домаха – походить не від Дамаску, а з давньої української мови і означає «сильно ріжуча» або «яка додає сили». Існує й інший військовий термін «гайдамаха», пізніше гайдамака (гайда означає заклик – вперед у похід), тобто передовий воїн. Цікаво, що подібне було і козацьке означення смерті – «костомаха» – велика кістка. Щодо назви розумака, то тут запитань не виникає, адже росомаха дійсно відзначається неабияким розумом. Скажімо, вона може акуратно виїсти приманку із пастки, залишивши її порожньою. Коли все ж росомаха якимось чином потрапляє у пастку, то перегризає собі лапу й утікає. Тому побачити росомаху вдається небагатьом.

Особливо цікавою для нас є третя назва – пластавка. Адже тут простежується прямий зв’язок із козацьким пластунами, які, за свідченням отамана Кухаренка, отримали свою назву через те, що постійно пластають. Іван Капшук пояснював моєму батькові, що росомаха не ходить, а пластає. І дійсно, росомаха дуже специфічно перевалюється з ноги на ногу, що дозволяє їй, незважаючи на досить велику вагу, майже не залишати слідів навіть на снігу. Мисливці говорять, що росомаха «ліпить» свої сліди, майже не провалюючись. Коли вчені провели експеримент, виявилось, що завдяки такій ході широкими опушеними шерстю лапами із напівутягнутими кігтями, середня вага на один квадратний сантиметр підошви – всього 22 г! Це найменший показник для всіх хижаків, що важать понад 1 кг. Причому ходить вона абсолютно безшумно. У Сибіру мисливці при полюванні на росомах, за прикладом запорізьких пластунів, змушені спеціально розсипати оберемки сухого хмизу на стежках, котрими вона ходить. При такому полюванні мисливці натирають пахучими травами все тіло і тримають в роті ялинову гілку – запах хвої перебиває дихання людини, інакше росомаха може відчути засідку. Нагадаємо, що подібно ходили і козацькі пластуни: «Ходять вони незграбно, перевалюючись, ніби знехочу». Вони привчалися ступати «на повну ногу, на носки», щоб їх рух не був чутний. Вважалося за велике досягнення, коли пізно ввечері чи вранці сотня пластунів пройде селом і ні один пес не гавкне. Завдяки легкій і економній ході росомаха може робити величезні (до 50 км у день) переходи. Козацькі пластуни теж проходили такі відстані. Ймовірно, що звичай вважати на Січі мисливцем лише того, хто міг собі справити шапку з росомахи, стосується саме пластунів, адже, як свідчать сучасники, основна частина січовиків носила шапки з кабарги, тобто з хутра видри. Хоча хутро росомахи не таке красиве, як видри, грубе і кудлате, зате воно не намокає і має унікальну здатність не вкриватися інеєм на морозі. Крім того, аби зловити росомаху чи, бодай, побачити її, треба було бути дуже добрим мисливцем. Саме у росомахи пластуни перейняли способи заплутування слідів і маскування. Відомо, що пластуни збивали зі сліду собак, посипаючи свої сліди сумішшю тютюну з перцем. Зокрема, під час гайдамаччини, коли чимало пластунів очолювали гайдамацькі загони, вони часто практикували таке характерництво проти облав поляків. Спадає на думку відоме пластунське мистецтво повзунців і бою, лежачи на спині. Саме так поводиться росомаха в оточенні великої кількості собак – блискавично перевертається на спину і рве собак своїми міцними кігтями і зубами. І скільки б не було собак, вони нічого не можуть їй заподіяти.

Перейняли пластуни і ще одне вміння росомахи: згорнувшись в клубок, прожогом скочуватись зі стрімких схилів чи круч. Навіть ті мисливці-москвини, котрі ненавиділи росомах і знищували їх усіма способами, із захопленням описують цей неймовірний прийом: «Відомо, що у росомахи є ще один спосіб захисту, яким володіє лише вона, внаслідок її надзвичайно міцної будови. Якщо собака дожене росомаху на крутій горі, остання, не покладаючись на швидкість свого бігу, тут таки згортається в клубок, ховаючи голову між передніми лапами, і, як м’ячик, котиться з гори або зі скелі, іноді на гостре оголене каміння і, досягнувши рівного місця, з попередньою швидкістю біжить далі. Важко повірити, що росомаха така нешвидка до бігу, так спритно виконує цей оригінальний маневр». Верхів’я патериці волхва Кубанські пластуни на Кавказі ще в часи Першої світової війни демонстрували вміння по-росомашому скочуватися з крутих схилів, загорнувшись у бурки, чим дуже дивували інших вояків, які із заздрістю, спостерігали це: «Легко пластуну спускатися вниз – загорнувся в бурку і падай з бескиду на бескид, котись коржем по схилах, поки не докотишся до теплої саклі». Відомий і спогад запорожця Микити Коржа, що своє прізвище він отримав від козаків за те, що саме так, коржем, скотився з високого та стрімкого кургану.

У книзі «Таємниці бойових мистецтв України» я писав, що бойове мистецтво запорозькі пластуни отримали в спадок від воїнів з першої касти арійського суспільства – давньоруських волхвів. Це підтверджує і фреска із Софії Київської. Саме жрець-воїн (про що свідчить його біле вбрання) вступив у ритуальний поєдинок з росомахою. Поряд інший воїн, судячи з вусів, княжич (каста воїнів), що вступає у ритуальний поєдинок з жерцем, рядженим у змія. Підтверджує це і знайдене бронзове верхів’я палиці волхва (VI–VIII ст.), на якому також зображено росомаху, котра розриває оленя. На графіті Золотих Воріт є зображення тварини, подібної до росомахи, яке вчені чомусь пояснюють, як зображення бегемота. Графіті на Золотих воротах Києва. Цікаво, що під цим зображенням є і підпис: «Микола». Оскільки, на думку вчених, саме святий Микола замінив у русів давнього бога Велеса, а Велес, на відміну від бога воїнів Перуна, був богом жерців (звідси походить і слово Волхв), то росомаха могла бути посвячена Велесу – богові багатства в його іпостасі, котра символізує багатство, придбане шляхом полювання. Залишки культу росомахи спостерігаємо навіть на астрологічній карті. Мова йде про усім відомі сузір’я Великої та Малої Ведмедиць, котрі на зоряному небі протягом століть чомусь зображаються з величезними хвостами (нагадаємо, що в природі ведмеді хвостів не мають). Астрономічна шкільна наука говорить, що назву цим сузір’ям дали давні греки. Проте, давньогрецькі вчені і філософи дають щодо цих сузір’їв дуже суперечливі і плутані пояснення. За однією з версій, це були ведмедиці Кіносура і Геліка, котрі охороняли печеру на острові Кріт, де був схований немовлям сам Зевс, за що пізніше були перенесені ним на небо. За іншою версією, Великою Ведмедицею стала перетворена ревнивою Герою коханка Зевса – аркадійська німфа Калісто, а Велика ВедмедицяМалою Ведмедицею –її син Аркад, перетворений за те, що хотів на полюванні вбити свою зачаровану матір. Існує ще кілька інших версій, але всі вони ще більш суперечливі і непереконливі. Греки завжди пов’язували Ведмедиць з Крітом і Аркадією – землями, котрі в давнину були заселені вихідцями з України – пелазгами. Саме від них греки і отримали знання про ці сузір’я. Єдине, що викликало запитання у греків, чому у зоряних Ведмедиць такі величезні хвости. Не маючи інших пояснень, вони почали стверджувати, що хвости їм витягнув Зевс, коли закидав їх на небо. У Давній Русі сузір’я Великої Ведмедиці називалося Олень або Лось. Культ *Небесного Оленя був відомий ще за часів Трипільської цивілізації. А от Мала Ведмедиця – це Росомаха, котра женеться за Небесним Оленем (саме росомаха і має вигляд малого ведмедя з хвостом). Оскільки ж племена пелазгів прийшли з території України, де, на відміну від Греції, водилися росомахи, то можна припустити, що вони вшановували це сузір’я саме у вигляді Росомах. А греки замінили невідомих їм росомах на їхніх близьких родичів – ведмедів, котрі ще водилися тоді у Греції (арктос – по-грецьки ведмідь, тому Аркадія – країна ведмедів). У давнину тварини за своїми манерами асоціювалися з різними професіями і станами. Лев був символом правителів, царів, князів, адже, як правило, завдання лева-самця – охороняти володіння роду і відганяти інших хижаків від здобичі, яку приносить левиця. Вовк асоціювався із воїнами, армією, адже вовки на полюванні діють злагоджено, подібно до військового загону. Ведмідь – з чарівниками, бо дуже нагадував своїми повадками людину, – взимку спить, весною прокидається, символізуючи сонячний цикл, росомаха – з мисливцями-розвідниками, адже вона сама є добрим мисливцем. Недаремно пластуни мали своїм святим заступником саме Євстахія Плакиду. Адже, як стверджують дослідники, святий Євстахій – колишній язичницький бог полювання. Недаремно його язичницьке ім’я Плакид означає «безшумний», «нечутний» – це синонім мисливця, котрий прагне непомітно підкрастися до здобичі. Плакид – великий воїн (римський генерал) і мисливець, котрий полював за священним оленем (культ оленя відомий на наших землях ще з прадавніх часів і його залишки збереглися і до сьогодні). Пізніше християнська легенда помістила на роги оленя розп’яття Христа, а Плакид став святим Євстахієм Плакидою, котрому пластуни завжди ставили свічку. Вшановували Євстахія Плакиду 20 вересня. У цей період в оленів починалися гони – «рев». Тому вони втрачали обережність, і на них починали полювати. Починався також сезон полювання на побережників (куликів) та кабанів. У цей день запорозькі пластуни влаштовували урочистий виїзд на полювання. У Кіровоградському художньому музеї зберігається унікальна пластунська хоругва з зображенням святого Євстахія Плакиди, натягнута на оленячі роги. Саме її запорожці виносили попереду мисливців на початку свята полювання. На Євстахія (в народі Остапа) ворожили за допомогою вітрів (якщо дує північний – до холоду, південний – до тепла, західний – до мокроти, східний – до вітру). Привертає увагу спільність кореня плакид, плас гавка і пластун. Цікаво, що в давнину у прусів і західних слов’ян бог багатства був відомий під назвою Плавит. Можливо, Плавит був іпостассю бога Велеса, яка втілювала риси мисливства і пов’язаного з ним багатства (адже Велеса вважали богом скотарства, тобто уособлення багатства від розведення тварин та землеробства). Звідси пішли слова «плаття» – одяг, котрий в давнину робили зі шкур звірів, та «платня», «платити», адже шкіри тварин, особливо смушкових (соболь, білка, куниця, видра), були в давні часи основною грошовою одиницею. Можливо, від імені цього бога пішов термін полювання – тобто мисливство, а також назва київського племені поляни, адже, як стверджує Нестор Літописець, вони були саме мисливцями: “І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими, і називалися полянами”. Серед речей Прильвицького скарбу, знайденого в XVII ст., котрі, за оцінками вчених, виявилися набором ритуальних предметів із храму давніх лютичів Ретри, були знайдені і бронзові жертовні ножі. На ножах давніми слов’янськими рунами було написане ім’я того бога, якому приносили жертву за допомогою саме цього ножа. Ім’я одного з цих богів було Пла. Ймовірно, подібне божество було і в пелазгів, недаремно одне з їхніх міст називається Плакія, Фракійські племена Апсінтіїв згадують бога Плейстора, котрому приносили в жертву ворогів. Нагадаємо, що за одним з давніх переказів, Запорізьку Січ заснували саме пластуни і плавки, котрі прийшли з берегів Азовського моря. Історики не задавались питанням, що означають ці дві назви і чому козацтво складалося з двох частин. А між тим, «скіфське плем’я плавків» згадує ще середньовічний чеський історик Козьма Празький, зазначаючи, що в них жінки не мають різниці між чоловічим і жіночим одягом і самі вибирають собі чоловіків (такий звичай в Україні застав ще Боплан). Античні автори ж згадують про касту верховних жерців у Гетів, котрі мали назву «плеїсті» або «полістаї», що означає «найбільш знатні», «найдостойніші». Щодо гетів, то ще в VII ст. візантійський історик Феофілакт Сімокатта говорить: «гети – це давня назва слов’ян». Тобто, на Січі зібралися військово-жрецькі товариства зі всієї України. Підтверджують це й інші легенди самих запорожців про виникнення Січі, котрі пов’язують козаків з Карпатами чи Балканами, де колись існували плеїсті-полістаї: «Запорожців спершу було всього шістнадцять чоловік і звались вони чорногорами…». Тепер покоління запорожців, що залишило Січ за Катерини II, живе, кажуть, під турком на Чорних горах, і козаки знову звуться чорногорами. Або від киян-полян, котрі й могли бути таємничими плавками: «Спочатку запорожці звались киями і не тут жили, а десь у лісах під Києвом. Киями звались від того, що ходили в походи з кийками». Цікаво, що слово, кий з давнини означало не лише палку, але й молот. Родова легенда таємничих гунів розповідає про незвичайний перехід мисливцями Азовського моря (Меотидського болота), які пішли слідом за чарівним оленем. Чи не був той олень чарівним золоторогим оленем, а мисливці – пластунами, прихильниками бога мисливства Пла, котрі, пішовши за оленем, перейшли Азовське море і потрапили в Україну? Чи не тому в карпатських верховинців, котрі дотепер носять стародавній зимовий одяг – гуню, збереглася архаїчна назва оленячих і сарнячих стежок – плай, на котрих роблять засідки мисливці. Тому й не дивно, що у пластунів міг існувати культ росомах. Самі пластуни образно тлумачили назву свого бойового мистецтва як: «вовча паща, лисячий хвіст». Ця характеристика ідеально підходить саме до росомахи, яка відрізняється як своєю смертоносною хваткою, так і вмінням майстерно замітати сліди. А те, що саме пластуни зберегли найархаїчніші військові знання і традиції, не підлягає сумніву. Вони найдовше зберегли в себе традиційну запорізьку зачіску чуприну (оселедець), котра була відзнакою арійських воїнів ще 20 тисяч років тому. Ще в середині XIX ст. кавказькі верховинці, котрим вдавалося захопити в полон чорноморського пластуна, змушені були відрізати чуприну, інакше його ніхто не хотів купувати (пластуни відмовлялися працювати і завжди ухитрялися втекти з полону). Така традиція зберігалась ще від Запорізької Січі. Так, у документах згадується запорожець Левко Товариш Пластунівського куреня, який 1694 року утік з Очаківської неволі, куди потрапив під час морського походу отамана Якова Чалого. Пізніше він героїчно загинув під час сутички з московськими ратними людьми, коли вони підступно напали на запорожців у фортеці Тавані 15 серпня 1699 року. А серед кубанських козаків звичай носіння козацької чуприни проіснував, незважаючи на царські заборони, навіть до часів Першої світової війни. Під час визвольних змагань ця давня арійська військова зачіска була поширена серед воїнів Української Народної Республіки у Вільному козацтві та у військових частинах Гайдамаків і Запорожців.

Уривок з книги Тараса Каляндрука “Таємниці бойових мистецтв України”

 

Пластуни – козацький спецназ

 

.

поділитися

Share to Google Plus
Останні матеріали:
2leep.com

Залишити коментар

Ви маєте бути авторизовані, щоб розмістити коментар.

Всі права застережено 2009-2012 © Світанкові роси