Міфи та легенди України. Дуб, верба

dub

Шанування дерев бере свій початок із сивої давнини, коли наші Предки поклонялися деревам як Богам. До прийняття християнства було багато священних гаїв, куди ходили на поклоніння Богам природи; там росли священні дерева, стояли кумири, відбувалися народні обряди.
Дбайливе ставлення до природи вироблялося слов’янами впродовж багатьох тисячоліть проживання їх на своїх автохтонних землях. Існувало уявлення про дерево як реінкарнацію людської душі після смерті, тому до дерев наші Предки ставились як до живих істот. Але особлива пошана належала деревам, які в силу своїх природних особливостей ставали священними.

У кожного зі слов’янських народів формувалися свої особливі традиції, що надавали перевагу тим чи іншим деревам і кущам. Наприклад, в Україні здавна священними вважають вербу і калину, недарма народна приказка говорить: “Без верби й калини нема України”. Українці шанували також дуб, що уособлював Перуна й Сонце, березу — символ Богині Лади, клен — Полеля, липу, що присвячувалася Матері Воді, та інші дерева і кущі. У болгар, сербів і македонців священною рослиною вважають кизил — символ здоров’я і довголіття. Звичай святити вербу за тиждень перед Великоднем існував ще у Київській Русі задовго до її християнізації, саме з астрального культу слов’ян він був запозичений і християнською церквою. До речі, на батьківщині християнства цю роль виконує пальма, бо верба там ніколи не росла.

Дуб. Серед священних дерев українців найпочесніше місце займає дуб, недаремно його вважали “царем дерев” (у сербів — Цар дрва, у росіян — Царь-дуб, у поляків — Господар лясу). Дуб вважається аналогом Світового Дерева. У його густій кроні живе “цар птахів” (орел, сокіл). У давнину дуб виступав аналогом святині (храму), місця, де здійснювалися релігійні обряди, жертвопринесення. У народній релігії дуб вважається деревом Перуна-громовержця, символом мужності, чоловічого начала, на що вказує і фалічна форма його плодів.

Як вважають мовознавці, первісною назвою дуба було індоєвропейське *регкъ, що частково збереглося в імені Бога — Регип*. Назва “дуб” означає власне “дерево”. Вірогідно, на справжнє ім’я священного дерева була накладена заборона (табу), тому вживали його замінник, як це сталося і з деякими іншими священними рослинами та тваринами (наприклад, ведмідь, верба). Можемо припустити, що міфологічно назва дерева й ім’я Бога походять від імені ведійського першочоловіка Пуруші. Санскритське Purus’a — чоловік, герой, рід людський, душа, світовий дух, а також Бог, що втілює чоловіче начало.

Дуб шанують за міцність, красу, довговічність. “Міцний, як дуб” -кажуть про сильного чоловіка. Освячені у Перунів день жолуді використовують у магії родючості й шанують як чоловічі обереги, які носять на шиї у ладанках, або зашивають в одяг. У цей же день жінки віншують чоловіків вінками з гілочок дуба. Вінки чоловіки зберігають протягом року до наступного свята і використовують у разі потреби для зміцнення організму (кілька листочків додають до чаю або у купіль). Листя дуба жінки використовують в оздоровчій магії для своїх чоловіків та синів, щоб вони були міцними та дужими. Напар із листя мати доливає синам до купелі, замовляючи при цьому:
Гой, Дубе, Дубе, мін діду любий!
Холи в господу до нашого роду,
на наших синів дай свою силу,
щоб зліе духи їх не косили.
На наших синів дай свої м язи,
щоб зліе духи не рвали в’язи.
На наших сипів дай свої моці, щоб були з Перуном на кожному кроці!”
У дитячому фольклорі збереглися також обряди жертвопринесення біля дуба з метою викликання дощу: “іди, іди Дощику, зварю тобі борщику, на дубі поставлю, дуб ізворухнеться, горщик розіб’ється, а дощик поллється”.

Із дубом пов’язане також уявлення про річне коло. Наприклад, у народній загадці: “Дуб-дуб довговік, на ньому 12 гілок, на кожній гіллі по 4 гнізді, а у кожному гнізді по 7 яєць і кожному ім’я єсть”, що означає відповідно рік, місяці, тижні та дні року.

Історичні відомості про священні дуби маємо з X ст. Так, у хроніці Костянтина Багрянородного описано священний дуб на о. Хортиця: “На цьому острові здійснюють жертвоприношення тому, що там росте величезний Дуб. Вони приносять у жертву живих півнів, довкруг втикають стріли, а — інші шматки хліба, м’ясо і що має кожен, як вимагає їхній звичай”.

У “Слов’янській хроніці” Гельмольда повідомляється про священні дуби, які росли біля храмів полабських слов’ян ще в XII ст. Герборд подає відомості про священний дуб у Штетині (в поморських слов’ян). У всіх описаних священних дубах, на думку народу, перебуває сам Бог Перун (у полабських слов’ян — Прове). На культ священних дубів у Київській Русі вказують знахідки в ріках Десні й Дніпрі поблизу Києва й Чернігова. На високих дубових стовбурах, які пролежали у воді майже тисячу років, добре збереглися вставлені щелепи дикого вепра, що свідчить про культовий характер цих дерев. Нині одна з таких знахідок зберігається у Київському музеї народної архітектури та побуту.

Християнська церква постійно боролася з вірою у священність дерев, зокрема дуба: існують описи знищення місіонерами багатьох священних дубів у всіх слов’янських країнах впродовж цілого тисячоліття. Відомий християнський діяч Феофан Прокопович навіть на початку XVIII ст. забороняв “під дубом пісні співати”. Та, незважаючи на всі заборони, культ дуба і нині має помітний вплив на культуру і звичаї українців.

Дерево, якому судився довгий вік, стає священним. Ця істина очевидна й сьогодні. Так, на Рівненщині є дуб, якому близько 1300 років. Це найстаріше дерево в Україні. Священними також вважають дерева, з якими пов’язані історичні постаті та легенди. У с. Верхня Хортиця донедавна ріс дуб, під яким відпочивали Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Ілля Рєпін, Микола Лисенко. Цьому дубові було 800 років. Нині цей дуб і музей, який був заснований поруч, уже перестали існувати. Але на Хортиці посаджено 2 000 дубків із жолудів цього історичного дуба-велетня.

Дубові Перуна приносили в жертву м’ясо дикого вепра. Як данина давній традиції, свинина лишилася жертовною їжею на Різдво (серед дванадцяти Різдвяних страв обов’язкове смажене порося). Звичай шанувати священні дерева міцно увійшов до ментальності слов’ян, але під впливом церковної літератури ставлення до багатьох рослин, тварин і явищ змінювалося, ставало суперечливим, незрозумілим, а іноді просто абсурдним — Біблія пропагувала негативне ставлення до свині і до дуба, руйнувала народні традиції, що складалися тисячоліттями.

Дуб — символ сили, чоловічої могутності, священне дерево бога-громовика. Культ дуба існував у всіх індоєвропейських народів, це дерево було присвячене найголовнішому з богів: у Греції — Зевсу, в Італії — Юпітеру, в Німеччині — богові грому Донару. Кельтські жерці, друїди, вважали дуб найсвятішим із дерев. У литовців дуб присвячений Перкунасу — богові грому, блискавки й дощу. Щоб дочекатися багатого врожаю, чоловіки приносили жертви дубам, а жінки — липам.

Слов’яни обожнювали дуб як дерево громовержця Перуна, пов’язуючи його з вогнем та блискавкою. Особливо шанували дерево, спалене грозовим ударом: на його місці будували капища, в яких завжди горів “вічний” вогонь із “дубового древія”; а людину, вбиту блискавицею, вважали обраною богом. За християнства виникло повір’я, ніби під дубом ховаються від Божого гніву чорти, й саме тому стріли-блискавки часто влучають у стовбур. Із тієї причини й остерігалися переховуватися від грози під цим деревом.
“Живий” ритуальний вогонь також добували з дуба. Давні українці мали свої священні гаї, у яких, згідно з їхніми віруваннями, мешкали боги, — там відправляли обряди, приносили жертви. За свідченням літописців, воїни київських князів Олега й Ігоря, пливучи Дніпром “у греки”, зупинялися на острові Хортиці, щоб віддати шану Перунові й принести жертви кремезному дубові.

У народнопоетичній уяві дуб виступає в ролі світового древа. Він символізує світову вісь, яка сполучає верхній і нижній світи — живих істот і померлих предків, знаменуючи центр всесвіту. У казці герой, який відбуває випробування, пов’язані з обрядом ініціації, має потрапити на той світ: під дубом розташований вхід до підземного царства, по дубу можна залізти й на небо.

У казках дуб означає не так дерево-рослину, як особливе сакральне місце, з котрим пов’язана доля людини й біля якого відбуваються вирішальні для життя героїв події. У казках про Правду і Кривду або бідного й багатого брата на верхівку дуба сідають віщі птахи. Під дубом також збираються чорти, які розкривають секрети зцілення осліпленого героя, зачарованої царівни тощо. В іншій казці хлопець мусить виконати складне завдання. От іде він до коня та й сльозами обливається. А кінь каже: “Чого ти, хазяїне, плачеш?” — “Як же мені не плакати, — відповідає той, — як цар заставив дістати з моря сім та сім перлин”. Кінь мовить: “Підеш до моря, й залізь на високий дуб, а як вода розіграється, так хапай найбільшу рибину й держи її, поки вода не заспокоїться”. Отже, й тут дуб — світове древо посеред моря, він поєднує буденний, земний світ із водною стихією, рибою — хтонічною істотою, і від цього древа залежить доля героя.
Згідно з міфологічними уявленнями, дуби існували ще до народження світу. Про це співають у світотворчих колядках:
А на тім морі ой два дубочки,
На тих дубочках два голубочки…
Стали радити, як світ сотворити…
Триєдина організація всесвіту прирівнюється до тричастинної будови дерева у величальній колядці господарю:
На твойому дворі дуб гіллянистий,
А в тому дубі та й три користі…
У корень дуба — сивії бобри,
Посеред дуба — ярії пчоли,
У версі дуба — ясні соколи.
Образ дуба, що ввібрав у себе міфологічні уявлення про світове древо як узагальнений символ творення життя, добра, бачимо у вірші Степана Руданського “До дуба”:
… А ти, дубе, кріпись,
Ти рости та рости,
І до пекла дістань,
І у пекло заглянь,
І до хмари дістань,
І на небо поглянь…
І у силі, в добрі,
Як скала, затвердій.
І, як Бог світовий,
Над землею ти стій.
У давнину було поширеним вірування в те, що душа померлої людини переходить у дерево. Причому душі небіжчиків обирали для свого перевтілення переважно дуби. Це уявлення підтверджене реальним фактом давніх поховань у лісах, зокрема дубових, — на деревах чи під деревами. Воєвода князя Святослава, Ян Вишатич, після придушення в Суздальській землі повстання смердів у 1071 р. віз полонених волхвів до Шексни, там убивав їх, а тіла вішав на дубі. Під дубами закопували загиблих героїв, святих. За часів, коли поширення набула кремація небіжчиків, на дубах ставили горщики з попелом від поховального багаття.

Сюжети легенд, у котрих ідеться про різні демонічні персонажі (перевтілених мерців), також пов’язані з уявленням про дуби як місце помешкання душ померлих предків. Так, південнослов’янські віли та скандинавські норни живуть у дуплах кремезних дубів. На величезні старі дуби злітаються в купальську ніч відьми, чорти і змії.
На трьох великих дубах сидів страхітливий птах Кук, який забивав усіх птахів, щоб побудувати з їхніх кісток палац. Згідно з повір’ями, не можна палити дубового листу, бо здійметься вітер (вітер, вихор, передусім, уособлює душі “заставних” мерців — померлих наглою смертю, самогубців, утоплеників, проклятих батьками дітей).
Найвиразнішим бачиться міфологічний зв’язок дерев із душами померлих предків на Зелені свята. Вважають, що у клечання (зелені гілки дерев, рослини) вселяються душі померлих родичів, які спускаються з того світу по деревах, вилазять із води, виходять із могилок. У суботу перед Зеленою неділею рубають листя з дуба, липи, клена, вносять у хату, кладуть на вікна, під стіл, під ліжко, “щоб тиї русалки ходили, щоб ноги у них не кололися”; вішають на портрети, ворота, колодязі — це для того, “щоб колихались ру­салки”. В останній день на Русальному тижні русалки збираються на великому дубі, ходять навкруг дерева, співають пісень: “Стій, дубе, не торкайся, поп’ємо-поїмо та й розійдемося”. Жінки вішають на дубах для русалок сорочки, а дівчата — вінки.

Шанували дуб і як родюче дерево (на ньому багато жолудів), тому обрядові дійства проти безпліддя відбувалися біля дуба, як і біля плодових дерев. На Поліссі зберігся звичай садити дубок, коли народиться дитина. Якщо дуб гарно росте, це вважається доброю прикметою. Це повір’я втілилося в казці, коли дерево сповіщало про стан героя: як під’їздив богатир до своєї домівки з перемогою — листя на дереві зеленіло, як потрапляв у скруту — скручувалось або з нього капала кров.

Ще в XX ст. молодята здійснювали весільний обряд триразового обходу (чи об’їзду) навколо дуба, навіть після церковного вінчання. Особливо магічними у весільному обряді вважають дуб і березу, які зрослися. Вони – символ вічного кохання, де дуб уособлює чоловіка, а береза – жінку. Нині таким місцем паломництва молодих подружніх пар є дуб і береза на Вінниччині. Цим деревам молодята в день шлюбу приносять у пожертву весільні напої та хліб. У любовній магії використовували тріски з дерев, узяті в тому місці, де зрослися докупи дуб із березою. Дітям так пояснювали їхню появу на світ: дівчинці казали, що її зняли, як на березі сиділа, а хлопчику — що його знайшли на дубі. Коли дуб і береза сняться в парі, вони віщують весілля.
З дубом пов’язані різноманітні народні засоби лікування.

Верба — жіночий символ Світового Дерева, уособлення таємничої сили жінки, плодючості й материнства. Це дерево пов’язане з водою, отже, символізує здоров’я і життя. Вербу вважали прадеревом життя, а Чумацький шлях (Молочну стежку) — її відображенням на зоряному небі. Недаремно верби завжди садили обабіч шляхів, бо, за космогонічними уявленнями слов’ян, наша Галактика є початком Всесвіту.
*У давнину верба була священним деревом у слов’ян. Вважають, що вона уособлювала бога сонця, й тепер у народі кажуть, що “саме сонце п’є воду з вербових листочків, тому вони такі схожі на сонячні промінці”. Як особливе, священне дерево, верба тісно пов’язана з культом предків.

Навіть назва цього дерева вказує на його священне значення: лат. Verbene — “священні гілки” (так називали гілки лавра, оливи, мирта, які використовувалися у священних обрядах). На слов’янському ґрунті аналогом назви верби є ст. слов, збірне вербье — пруття. Цікаве значення індоєвропейського *uerb — крутити, вертіти (пор. також верба — вертіти), що близьке до образу осі Всесвіту. У південних слов’ян та росіян це дерево має назву іва – від “церковослов’янського” ива.

Уявлення про вербу як символ небесного шатра, на якому перебувають Сонце, Місяць та Зоря, відображене в українській пісні:
Ой вербо, вербо, вербице.
Чого над морем нависла?
Під тую вербу стежечка.
Туди ішла дівочка
Да несла золото в приполі.
Да розсипала на морі…

Про це ж йдеться у загадці: “Стоїть верба посеред села, розпустила гілля на все Поділля” (відгадка — небо).

В українській календарній обрядовості верба відома переважно на святах Вербної неділі (народна назва Вербиця, Вербниця, Квітни неділя) та Купайла. Обряд хльоскання дітей і дорослих вербовою лозиною на Вербицю означає насамперед поєднання людини з Космосом, нагадування про гармонію світового ладу, наприклад, у примовці: “Не я б’ю, верба б’є: за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко”. А далі говорять побажання: “Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля” здійснюється магія аналогії. Прийшовши додому, господар також поспішає “побити” домашню худобу освяченими вербовими лозинами для здоров’я і родючості. Дітям дають з’їсти освячені вербові “котики”, щоб “росли скоро, як верба”. Освячені на Квітну неділю вербові гілочки тримали в хаті цілий рік, аж до нового свята. Старші люди кажуть: “свячену вербу гріх ногами топтати”, тому навіть иайдрібніші гілочки чи “котики” спалювали в печі. Господині, як правило, свяченими вербовими гілочками розпалювали піч для випікання нових Великодніх короваїв.

Цвітіння верби навесні — потрійне свято, адже і природа святкує початок весни, і людина радіє першим “котикам”, і бджола бере перші мед.
“Прийде вербниця, назад земля вернеться”, — кажуть про що річне оновлення природи із приходом весни й тимчасове похолодання під час цвітіння верби. Уособлення у вербі весняного пробудження природи від зимового сну, повноти життя асоціювалось у родинному житті зі шлюбом, із розквітом молодих життєдайних сил.
Тому образ верби надзвичайно поширений у веснянках і купальських піснях:
Перекину кладку через муравку
Вербову, вербову.
Ой час вам, дівоньки, ой час, голубоньки,
Додому, додому.
Дівчино Марійко, ти ясная зірко,
Зістанься, зістанься
Та з своїм миленьким, соколом ясненьким,

На Купайла дівчата прикрашають вербове деревце стрічками, віночками, намистом, квітами і водять навколо нього хоровод. Тут верба — символ жіночого природного начала. Про це й Купальська пісня:
Наше Купайло з верби, з верби,
Котре краще – прийди, прийди.
Котре краще — прийди, прийди!
Котре гірше – не йди, не йди!

Верба присутня також у весільному обряді та у весняних хороводах, що символізує одруження і розвиток роду:
Да стоїть верба не рік, не два.
Не стій, вербо, розвивайся.
Розвий собі сімсот квіток, сімсот квіток і чотири.
Всім боярам по квіточці,
Усім дружкам по квіточці…

Вербу по праву можна назвати українським деревом-тотемом, від якого, як вірили, походять люди. Вірогідно, в найдавніші часи, верба символізувала Богиню чародійства, яка опікувалася дітонародженням. Недарма в українців існує повір’я, що “дітей знаходять на вербі”. Таке уявлення має свої аналоги і в литовців. Про живучість верби існує литовська легенда: жінка Блинда народжувала дітей з усіх частин свого тіла. Земля позаздрила жінці і обхопила її ноги, коли та застрягла в болоті – Блинда перетворилася на вербу”. Бездітні подружжя приносили вербі пожертви і просили, щоб верба обдарувала їх дітьми.

Верба — одне з найулюбленіших в Україні дерев. “Дарма, верба, що груш нема”, — кажуть про неї і обсаджують молодими деревцями ставки, береги річок, дороги, обійстя, криниці. Щороку, повертаючись із церкви на Вербну неділю, селяни встромляють у землю освячені галузки, і з них виростають дерева, які надають українським селам особливої характерної краси. “В кінці греблі шумлять верби, що я насадила”, — співається у пісні.
Проростають ці дерева й самі — з випадково зроненої гілочки або забитого в землю кілка. “Хто її садив? Стирчав кілок вербовий та й розрісся”, — каже про вербу Килина в “Лісовій пісні” Лесі Українки. Відрізана гілочка верби, навіть без коріння, приживається в будь-якому грунті й виростає в дерево. В народі кажуть: “Верба, що лугова трава. її викосиш — а вона знову виросте”. Повитухи робили з вербового гілля купіль для породіллі іі новонародженого, примовляючи: “Як верба швидко росте, щоб так і дитина швидко росла”. На тотемність верби може вказувати також етимологія її назви, що пов’язується з вертінням, обертанням (пор. веретено Богині Долі, яка пряде нитку життя), а також верем’ям (врем’ям — часом, доброю годиною, погодою). Нагадаємо, що веретено (образ часу) пов’язане з давньоіндійським гапат – обертання, чергування дня і ночі, пір року. Таким чином, стає зрозумілим, що верба символізує вічне повернення на кола свої, де є кінець і початок. Недаремно її використовують у похоронних обрядах як символ воскресіння душі.

В українському фольклорі поширений мотив перетворення людини в дерево. Міфічні метаморфози дуже часто використовували у своїй творчості письменники (романтичні балади Т. Шевченка, поезії Леся Українки).

Широко використовували свячену вербу й у різних магічних обрядах та побуті: вербовою лозиною розганяли грозові хмари, вперше на весні виганяли худобу на пасовище, зупиняли пожежу, шукали воду для копання криниці, про це іі приказка: “Де верба, там вода”. Люди давно помітили, що верба росте біля чистої води, й за допомогою вербового прутика навчилися шукати джерела.
А ще кажуть: “Верби довкола водоймищ — воді спокійно і добре, значить, і тобі спокій нестиме така вода. Маєш на душі смуток — притулись: верба забере”. Зі свяченою вербовою гілкою обходили все господарство, щоб уберегти його від недоброго ока та злих сил, із цією ж метою обсаджували вербою криниці. Сухими вербовими гілочками, як уже згадувалось, розпалювали піч для випікання великодніх короваїв, а освяченими вербовими “котиками” лікували горло. Також свячену вербу клали в домовину покійному – плакучими гілочками встеляли долівки (тепер кажуть, що це для того, “аби мрець нікого з собою не взяв”).

Верба, яка з давніх-давен шанувалася в Україні і залишилася в обряді Вербної неділі, ранніми християнами вважалася “нечистою”, бо з неї, за Біблією, нібито були зроблені цвяхи дія хреста, на якому розіп’яли Ісуса’.

Проте, незважаючи на чужі легенди, в українському народному уявленні верба залишилася символом космічного ладу та надзвичайної життєздатності. Про те, що в наших Пращурів верба була божественним деревом, свідчать народні приказки: “Верба коло брами — Господь з вами”, “Верба коло городу відверне шкоду”.

Невибагливість верби, здатність швидко прийматися й рости, а також те, що вона першою з рослин починає зеленіти й розвиватися навесні, надають їй особливого магічного значення в народній свідомості та обрядах, спрямованих на забезпечення родючості, здоров’я. Освячені вербові гілочки оберігають від грози, пожежі, нечистої сили.

Існує повір’я: якщо верба квітне взимку, то відбудуться важливі перемоги у житті людей і держави. Вербова сопілка наділялася магічними якостями: гра на ній тримає вкупі всю череду худоби, а якщо перед цим вмочити сопілку в джерельну воду — корови даватимуть багато молока. Вербовим віником обмітали стіни хати, щоб все недобре виміталося з неї.
Згідно з давнім слов’янським повір’ям, якщо в темному лісі знайти зелену вербу, яка ніколи не чула шуму води та співу півня, зробити з неї сопілку й заграти, то мерці оживуть, устануть з могил і повернуться з того світу.

Свяченою вербою стьобали одне одного, щоб бути “великими, як верба, багатими, як земля, і здоровими, як вода”. Звичай бити вербою — ще дохристиянський, він пов’язаний із віруванням, що енергія від ритуального биття передається тому, кого періщиш. Отож такий удар здатний “розбудити” життєву силу людини чи тварини. Освяченими галузками виганяли пастися худобу, сподіваючись на добрий приплід і захищаючи її таким чином від лиха та хвороб.
Використовується мотив удару і в чарах: ударив чоловік відьму прутиком, і “вона зараз же стала кобилою”. В казках чарівниці таким чином перетворюють царівен на качок, зозуль. За допомогою подібних дій можна досягти і зворотного ефекту: зняти чари.

Як світове древо, верба уособлює і життя, і смерть. У сербському обряді перше зістрижене волосся дитини хрещений батько ніс до верби. Українські дівчата закопували під вербою своє вичесане волосся. Усе це — залишки давнього ритуалу жертвоприношення, які було переосмислено в нових життєвих обставинах. Верба виступає в ролі світового древа у загадці про дорогу: “Лежить верба посеред села: як встане, до неба дістане”.

Походження верби пояснюють по-різному. Одна з легенд розповідає, що плакуча верба була завезена з Китаю: привезли у плетених кошиках якийсь крам, розвантажили й кошики викинули. Одна з гілок прийнялася й виросла в чудове дерево.

Якщо молода верба символізує життєву силу, плодючість, здоров’я, захищає від хвороб, стихійного лиха, нечистої сили, то стара верба асоціюється зі смертю, чортівнею (“закохався, — кажуть, — як чорт у стару вербу”), а в замовляннях — із антисвітом, місцем, куди відсилають хвороби, пристріт, уроки, гадючу отруту: “…вербо-вербице, забери раба Божого нічниці”; “…під сонцем жорстоким і під лісом чорним, під високим, там стоїть верба, під тієї вербою сімсот коренів, і на тій вербі сімсот канатів, а на тих канатах сидить цар Хан і цариця Ханиця. І прошу я — допоможіте, і вийміть три зуби лихих з рижого коня, з крові чорної, з кості жовтої, з шерсті рижої”.

Згідно з повір’ям, що побутує на Закарпатті, у криве, сухе дерево, нахилене над водою, можуть перевтілитися вурдалаки — ходячі мерці, які ссуть із живих кров. На вербі полюбляють гойдатися русалки (за повір’ям, яке існувало на Харківщині, вони можуть бігати по вербі й у вигляді білки).
Леся Українка в “Лісовій пісні” зображує картину послідовно­
го перевтілення Мавки через вогонь і дерево:
Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю,
вкупі з водою там зростить вербицю, —
стане початком тоді мій кінець.

Символ вербової кладки, містка означає кохання, побрання, шлюб. Всохла, підточена водою верба натякає у веснянці на дівчину, яка забарилася з одруженням:
Ой не стій, вербо, над водою
Та не пускай гілля до Дунаю;
А Дунай — море розливає,
І день, і ніч вода прибуває,
З верби корінь підмиває,
З верху верба усихає.
Стань собі, вербо, на риночку
В хрещатенькім барвіночку,
І запашнім василечку!
Така ж символіка верби і в купальських піснях. Верба розвилася — пора молоді брати шлюб. У ліричних піснях верба символізує кохання, дівочу красу, одруження. У нещасливому коханні верба сумує разом із закоханими. Похилена верба, верба з опалим або зів’ялим листям означає сум, тугу, втрату, занепад.
Ой у лузі у темному
Та над морем над глибоким
Та стоїть верба похилая.
Під вербою знамен стоїть.
Під знаменем козак лежить.
В головоньках — свіча горить.

Похилена верба асоціюється з розлученням у піснях про
кохання:
Ой ти, вербо моя кучерявая…
На крутих бережках похилилася…
А дівчина від сну пробудилася
І згадала собі, з ким любилася.
Як в вишневім саду розлучалася,
Як в вишневім саду розставалася. —
або ж у коломийці:
Ой ти, вербо, над водою чого ся схилила?
Скажи мені, дівчинонько, чогось ня лишила?

Вербу також любили за її декоративні якості: “Дарма верба, що груш нема, аби зеленіла”. Однак в народі кажуть про вигадників, тих, хто любить розказувати небилиці: “у нього на вербі груші ростуть”. Але в давнину, можливо, цей образ використовували у значенні багатства іі благополуччя, про що свідчить народна пісня: “У нас верби груші родять, у нас дівки в злоті ходять” (веснянка). На позначення чогось неправдоподібного вживають вислів про золоту вербу: “Куди не кинь, скрізь золоті верби ростуть”. У народі відомий також образ щеплених на вербі яблук, які й отримали назву “верблянки”.

Нереальним змістом наділяється також гарбуз, що виріс на груші: “тоді буде, коли на вербі гарбуз виросте””.

Верба також вважається чудовим лікарським засобом: відварами вербового гілля знахарі лікували поранених князівських дружинників. За цю властивість “склеювати рани” шанувати її й запорозькі козаки. Вербове листя жінки використовувати як добрий косметичний засіб (ним натирали щоки, щоб були рум’яні). І нині верба широко застосовується у народній медицині. Відомі її дезінфікуючі властивості, здатність очищати воду. Про це в народі кажуть: “Де сріблиться вербиця — там здорова водиця”.
Використані матеріали книг:
“Українське народознавство” Г.Лозко
та “100 найвідоміших образів української міфології

 

.

поділитися

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex
Останні матеріали:
2leep.com

Залишити коментар

Ви маєте бути авторизовані, щоб розмістити коментар.

Всі права застережено 2009-2012 © Світанкові роси