Міфи та легенди України. Кіт, собака, кінь

koshki

Людська душа постійно потребує єднання зі світом, тому міф завжди буде органічною часткою культури. До світогляду українців увійшли вірування та уявлення багатьох поколінь, які жили на території сучасної України й належали до різних племен та археологічних культур. Давні збирачі, мисливці, рибалки, скотарі й землероби; тюрки, іранці, кельти і, звісно ж, слов’яни залишили відлуння своїх вірувань у тому багатогранному комплексі, який ми нині звемо українською традиційною культурою.

Проте для всіх традиційних культур у цілому світі спільною є спрямованість на поєднання трьох світів: минулого, сучасного й майбутнього. Усі культури будуються на шануванні померлих Предків, і саме від цієї шани залежать добробут і душевний спокій живих.

Ми продовжуємо розповідь про тварин в давній українській міфології. Отже,

Кицька — супутниця слов’янської Богині Прії, яка їздить у візку, запряженому кішками. Кицьку здавна шанували і використовували в магії родючості, жіночих таїнствах, містеріях Місячних Богинь. Ця тваринка наділена дуже тонкою інтуїцією. Вважають, що вона перебуває на межі двох світів: Яви і Нави. Тому її як нічну тварину називають помічницею *відьом. Вірять, що кицька може бачити невидимі людині світи: світ духів, привидів, потойбічний світ, т. зв. “четвертий вимір” тощо. Вона допомагає своїй господині досягнути стану “зміненої свідомості”, при якому можливе проникнення в недоступні для нормального стану світи, посилює вміння отримувати прозріння, бачити минуле і майбутнє. Побутувало також вірування, що відьма і сама може обертатися на кішку, але це можливо тільки дев’ять разів у житті.

Зв’язок кота з відьмою давній і міцний. Відьма могла, “зчистивши” кота, накликати хворобу або інше лихо на його хазяїна. На гулянки відьма вилітає через комин на коцюбі, вінику, а часом і на чорному коті. Кіт прислуговує відьмі, допомагає в усіх її підступах і чарах, часто вона й сама перекидається кішкою і в такому образі переслідує свою жертву. Так, розповідають, як кішка-відьма помстилася своєму лихому зятеві, перестрівши його якось уночі й подряпавши до крові. В іншому переказі така кішка спочатку треться перехожому об ноги, а далі робить так, що він не може йти, щоразу спотикається й падає. Іноді відьма-кішка може тяжко за свої чари поплатитись: кішці відрубують хвіст — одночасно відьма залишається без руки.

Японці вважали кота злою істотою, яка володіє надприродною силою. Зате в Китаї, навпаки, вірили, що він здатен проганяти злих духів. Давні єгиптяни вшановували богиню Баст в образі жінки з котячою головою. Атрибутом цієї богині була егі­да з головою кішки, їй присвячували кішок, яких вважали свя­щенними. За вбивство такої тварини карали на смерть. Ют був однією з іпостасей бога Ра. В написах на фараонських гробни­цях Ра названо “котом — месником богів”. У “Книзі мертвих” кіт, як одне з утілень цього бога, бореться зі змієм. Можливо, саме звідси й образ кота-змієборця, який часто побутує у схід­нослов’янських казках.

У колісницю скандинавської богині родючості і краси Фрейї були запряжені коти. В “Молодшій Едді” є оповідання про те, як веле­тень випробовує силу Тора. Окрім усього іншого, Тор має підняти велетневу кицьку. Проте зробити це непросто, кицькою обернувся великий змій Мідгарда. З російських казок відомо про страшного кота-баюна. Він ходить по золотому стовпу: йдучи вниз — співає пісні, вгору — розказує казки. Цим він наганяє на слухачів сон або ж спри­чиняється до їхньої смерті. У Німеччині та Голландії кицьку співвідно­ сили з дощем, градом та вітром: її вважали провісницею бурі. Німці також вважали, що за допомогою тримасної кішки (із чорними, руди­ми та білими плямами) можна погасити пожежу, кинувши її у вогонь.

Мотив перетворення героя-змієборця на кота добре відомий із українських казок. Сам кіт у цьому випадку теж безпосередньо по­в’язаний із рукавицями, що вказує на останні як на атрибут цього міфічного персонажа:

— Ах, братці, забув я на ключечці на печі свої рукавички!

— Байдуже, — кажуть, — брате, обійдешся і без них!

— Е, ні, — каже, — брате, вернусь! З чим до батька приїду?

Перекинувся він котиком, побіг. Прибігає туди, дивиться — три зміївни хустки гаптують, а стара змія на печі лежить.

Він під вікном:

— Няв, няв!

— Мамо, — каже одна зміївна, — ось наш котик!

— А дивіться, діти, — мовить змія, — може, то проклятий Сученко!

У російському дитячому фольклорі є закличка до вогню, героя котрої вчені схильні пов’язувати з Перуном:

Гори, гори, ясно,

Чтобы не погасло!

Стар муж едет,

Бороду греет,

Сам на кобыле,

Жена на корове,

Детки на кошках—

В красных сапожках.

Дитячі ігри, де є образи кота й миші, міфологи вважають переосмисленими формами змієборчого мотиву. В одній із таких ігор (“Кіт і миша”) дітлахи беруться за руки, а “кіт” і “миша” залиша­ ються всередині кола. “Миша” втікає від “кота”, діти в колі їй у цьому допомагають:

А до нори, мишо, до нори,

А до золотої комори.

Мишка у нірку,

А котик за ніжку:

— Ходи сюди.

В українських легендах та переказах кіт постає твариною, що створена Богом. Так, у Літинському повіті вірили, що він тварина добра й оберігає людину від усілякого зла. В Подільській губернії до новозбудованої хати на одну ніч пускали чорних півня та кур­ку, на другу — чорних кішку та кота, й тільки потім уже перебира­лися самі перед сходом сонця із хлібом у руках. В Ушицькому по­віті (також на Поділлі) вважали, що кіт “зробився” з рукавиці Пресвятої Богородиці. Нею вона кинула в нечистого, який плив через море, перекинувшись у мишу, — щоб спокусити Єву. Тому, з одного боку, кіт — творіння Пречистої Діви, але, з другого, він з’їв чорта, а отже, належить до тварин “нечистих”. Подібну роз­двоєність образу спостерігаємо й у світовій міфології.

Загалом у колискових і в дитячих забавлянках кіт — дивовиж­но гарне й ніжне створіння, що “носить сон у рукаві”, “скаче в червоному чобітку”, “чеше хвостом лободу”, воркоче — й так заколисує малюка. Проте навіть тут кота іноді просять “не збудити дитину”, а за шкоду карають. Серед колискових опинилася пісня (яка, ймовірно, була частиною давнього ритуалу), де з котом пово­дяться дуже жорстоко. Кравчики, яким нашкодив кіт, наздоганя­ють його і “перебивають пальчики”. І це не поодинокий випадок:

Ой тра котка бити, бити,

З його шкурочку злупити.

Під Васька підослати,

Щоб було м’якенько спати.

Дослідники твердять, що за “допотопних” часів кішку часто приносили в жертву, що засвідчує і пісня:

Долишняни, горішняни,

Сходьтеся до нас на Суботку.

Спечемо вам сліпу кішку.

Залишком давніх жертвоприносин можна вважати відтинання коту кінчика хвоста, де, за віруваннями, міститься отрута, що викликає в людини нежить. Про шкідливі властивості кота свідчили й інші повір’я: запевняли, що, вирушаючи в дорогу, не варто бра­ти його з собою, бо кінь обов’язково стане й відмовиться йти да­лі. А кіт, що приблудиться до господи, неминуче принесе їй зубо­жіння. Непередбачуваність кота, його свавільний характер українці зауважили давно, тому народна мудрість застерігає: “Не гладь котапроти шерсті, бо подряпає”. Вірили також, що кіт, який прожив дванадцять років, стає особливо небезпечним для людини, може безпричинно накинутись і навіть задушити. За поведінкою кота часто визначали погоду: умивається — до зміни погоди (або ж бу­дуть гості); шкрябає лапами долівку — зимою до заметілі, літом до дощу; лягає животом угору — до тепла.

У весільних піснях, яких співають під час обряду “комори”, образ кота набуває еротичного змісту:

Продрав котик стелю

Та впав на постелю;

Поти качався,

Поти валявся,

Поки тій Марусі

Між ніженьки вбрався.

Із “нечесної” нареченої насміхаються, співають: “розідремо кота… — зробимо калину” — тобто так пропонують підмінити де­флорацію молодої.

Як чорний, так і білий, кіт був пов’язаний із потойбіччям та не­чистою силою. Стереглись, аби кіт не перескочив через мерця, бо той став би упирем, білим котом щоразу приходив би до своєї хати.

Вампіризм приписували коту і в багатьох інших традиціях. Чорного кота особливо остерігаються на дорозі. Вважалося, що коли кіт (кішка) такої масті перебіжить дорогу, слід чекати нещастя. Щоб відвернути лихо, треба навздогін кинути паличку так, щоб вона пе­релетіла через слід кота навхрест. Із чорної кішки можна виварити кістку-невидимку. Якщо таку кістку потримати в роті, можна стати невидимим. У котах чорної масті на Іллю, тікаючи від стріл громо­вержця, ховалася нечиста сила. Тому господарі в цей день виганяли чорних котів у двір, щоб не привабити до своєї хати чортів. А коли хтось посвариться, кажуть: “Поміж них пробігла чорна кішка”.

Кіт пов’язується з домовиком. В одному з переказів домовик живе у погребі в образі кота, якому постійно треба носити їсти.

Оповідачка з Хмельниччини запевняє, що хазяї тримали його задля того, щоб худоба велася. Таке уявлення поширене в багатьох регіонах України. Зв’язок кота з домовиком засвідчує й інше віру­вання: якої масті кіт приживеться в домі, такої масті слід тримати господарям худобу(Старобільський повіт). Домовика нагадує кіт, названий у загадці “дідом”:

У нашої бабусі сидить дід в кожусі,

Проти печі гріється, без води умиється.

У казках поширений образ кота, що дістається героєві як нагорода або спадок: “От і поділились. Старший же собі узяв млин, середульший — хлів, а найменшому кота дали”. Розумний котик не тільки годує та розраджує свого господаря, а й одружує із царів­ною. Казка “Пан Коцький”, змалку відома кожному, оповідає про старого кота, вигнаного хазяїном із дому. Кіт гордо називає себе паном Коцьким і стає за чоловіка Лисичці. Згодом старий і неміч­ний кіт, що спочатку “не здужав і мишей ловити”, стає справжнім господарем лісу, до смерті налякавши не тільки боязкого зайчика, а й могутніх кабана, вовка та ведмедя. Отже, варто винахідливому коту назватися інакше, як він стає справжнім паном.

У казках про тварин котик — роботящий та вірний. У казці “Котик і півник”, основу якої вчені-етнологи вважають мисливською, котик щоразу приходить на допомогу своєму побратимові-півникові. За допомогою магічного приспіву (“Ой, тили-лички, // Та було в лисички // Та чотири дочки…”) котик-братик виловлює весь лисячий виводок у мішок, а півника визволяє від смерті.

Кицька в хаті створює домашній затишок. Водночас вона — незалежна істота, яка “гуляє, де хоче”. Типове уявлення, що кицька звикає до місця, а не до господаря, хоча є вірування, що кицька охороняє свого господаря “від усякої даремної біди”. Кішка має дуже сильний інстинкт охорони свого потомства і здавна служила пухнастою “нянькою” для людських дітей. Відомий навіть випадок, коли кицька врятувала десятиденне немовлятко під уламками зруйнованого внаслідок землетрусу будинку — вона зігрівала дівчинку своїм теплом, облизувала впродовж трьох днів, доки дитину не знайшли.

За котячою поведінкою можна передбачати погоду: якщо кішка грається своїм хвостом — на вітер, якщо ховається в тепле місце і ховає мордочку, згорнувшись клубочком, — на холодну погоду, якщо лежить на підлозі животиком догори, витягнувши лапки, — до тепла. Якщо шкребе і дряпає підлогу — буде дощ, вітер, а зимою — завірюха. Вона також віщує гостей: теплі лапки у кішки — чекай добрих гостей, холодні — будуть недобрі гості. Коли кішка “вмивається”, дивляться з якого боку лапкою “закликає гостей” — з півночі чи півдня. Кішка лікує господаря своїм теплом. Якщо вона приходить до хворого — це означає, що той видужує, якщо ж кицька тікає від хворого або стрибає на покуть — чує смерть. Свої дружні почуття до людини кішка висловлює мирним муркотінням або тертям об ноги.

Кішка (кіт-баюн) може напустити на людину міцний сон, зробити людину невидимою (особливо це стосувалося чорної кицьки).

Розрізняють котів по масті. Вважалося, що тришерстна (триколірна) кішка приносить щастя в дім, а семишерстний кіт є запорукою сімейного благополуччя. Існують прикмети, пов’язані з кіткою: якщо вона потягнеться навпроти когось, то йому пощастить. Вбивати кота суворо забороняється — тому, хто вбив кота, сім років щастя не буде.

Кіт присутній також в любовній магії: фігурки рудого котика ставили в спальні й називали “Люб”. До першої шлюбної ночі коту випікали спеціальний хліб, аби його задобрити і посприяти родючості подружньої пари. Вірили, що “Люб відганяє від спальні Нелюба” — чорного кота, який може зашкодити закоханим. Кіт у весільних піснях за своєю еротичною символікою тотожний зайцю:

Продер котик стелю, Упав на постелю…

“Кіт учений” у відомій казці є посередником між світом людей і Богів: він ходить навколо дуба і розповідає казки або співає пісні (так у О. Пушкіна). Але в народі відомий інший варіант, морський кіт, який живе біля млина, ходить по золотому стовпу, на якому висить золота клітка з Жар-птицею (сонце). Кіт-баюн її охороняє, йде вгору (до Богів), співає (славу), йде вниз (до людей), розповідає казки, які почув у горішньому світі.

Собака. Образ собаки в міфології наших пращурів особливий вже тим, що він фігурує в сюжетах про створення людини.

Так чи інакше, собака стає твариною, найближчою до людини, її вірним другом. Саме така роль пса, присутність його при ство­ренні людини й пояснюють сакральність цієї тварини для україн­ців. Так, до “послуг” собаки вдавалися дівчата, ворожачи на Анд­рія. Вони пекли балабушки, кожна заздалегідь позначивши свій. Чий балабушок перший з’їсть собака, приведений із двору спеці­ально задля цього, та дівчина першою вийде заміж. Подібна й символіка снів, у яких може з’явитися пес: “Коли дівчині сниться, що її вкусив собака, то це точна прикмета, що скоро вийде заміж. Со­бака порве дівчині спідницю — вона вийде заміж”. За поведінкою пса визначали майбутнє: якщо риє ямки — хтось помре в домі, як­що виє — до пожежі. Про норов і розум собачий існує безліч прислів’їв та приказок: “Собаки дурно не гавкають”; “Умний соба­ка не на всіх гавкає”; “Буває, що й собака співає”; “Ситий собака на зірки гавкає”; “Вірний, як собака”… Щодо собаки існувало ба­гато повір’їв та різних засторог. Якщо людину вкусить пес, рану слід засипати попелом із його перепаленої шерсті. Рушниця, із якої вистрелиш у собаку, одразу зіпсується й буде непридатна для полю­вання. А тому, хто здере шкуру із собаки, не можна цілий рік ходи­ти до церкви, бо гріх. У народі застерігали від жорстокого поводження з собакою, якого вважали першим помічником.

*

На Поділлі побутувало повір’я, ніби собака походить від дитини. Розказували про одного сільського хлопчика, який пересліду­вав Спасителя, коли той ходив по землі. Хлопчик бігав за Ісусом і гавкав — через це став собакою. В іншій легенді йдеться про те, що собаки раніше жили у воді. Один чоловік, ідучи з полювання, по­мітив якихось тварин, доти ним не бачених. Коли запитав, хто во­ни, ті відповіли: “Собаки”, — й показали на підтвердження свої грамоти. Та в документах тих було зазначено, що собакам дозволе­но жити на землі тільки рік. Проте й через рік вони не змогли по­вернутися назад під воду, бо віддали свої папери котові, а в того їх украли і з’їли миші. Так собаки змушені були залишитися на зем­лі. Ате відтоді вони переслідують котів, а ті — мишей.

Про ту ж та­ки ворожнечу існує й інша легенда: собака випросив собі в Бога хліба. Господь не тільки наділив його всіляким збіжжям, а й дав грамоту, в якій було зазначено: що їстиме сам хазяїн, те щоб давав і собаці. Випрошене собакою зерно справді добре вродило: госпо­дарю й самому вистачало хліба, і псові було що їсти. Проте згодом сталася біда. *Охороняючи обійстя, собака дав свою грамоту на збе­рігання котові, а той, гріючись, заліз у піч, де документ ненароком і згорів. Відтоді господар не дає собаці того, що їсть сам, — хіба які помиї чи замішані висівки, а кіт із собакою ворогують.

Та існує ще й інша легенда, поширена в багатьох варіантах, – що люди саме і “їдять собачий та котячий хліб”. Бог зійшов на зем­лю подивитися, як там живеться. Зазирнувши до однієї господи, ви­йшов вражений побаченим: люди топчуть хліб, не шанують його. Те саме — і в інших. Вийшов Бог у поле (а колоски тоді були великі — від землі аж до вершка), захопив і знизу колосок та й потяг догори, замірившись залишити невдячних людей і зовсім без хліба. Собака та кіт прибігли якраз вчасно і почали просити Бога, щоб ли­шив “хоч їм потроху хліба”. Відтоді хліба значно поменшало, й лю­ди шанують його, проте їдять уже не свій, а “собачий і котячий”.

Роздвоєність образу собаки, проявляється і в тих легендах та переказах, де йдеться про здатність відьом та упирів перекидатися собаками. Здебільшого відьма прибігає доїти сусід­ських корів у вигляді білого собаки (упир, навпаки, буває чорним): “Біжить біла здорова собака і дійницю в зубах несе”. При цьому час­то собака-відьма зберігає своє жіноче обличчя. Вона не дає змоги то­му, хто за нею підглядає, якось зарадити видоюванню корів: гноєм заліплює очі, надовго залишаючи людину майже непритомною; від погляду собаки-відьми ворушиться на голові волосся, а сам спосте­рігач кам’яніє. Проте відьма набуває собачої подоби не тільки тоді, коли йде до чужих корів, а й прагнучи когось налякати чи поквита­тися з ворогом. При цьому вона не може нікого вкусити, хіба що настрашить. Зустрівшись із людиною, собака-відьма поводиться теж як людина, чим не тільки дивує стрічного, а й доводить до переляку: доїть корову чи кобилу, б’є ломакою свого ворога, розмовляє. Часто відьма-собака може потерпати через свої витівки: знаючі люди (ко­валі, чумаки, живі упирі) жорстоко карають відьом, іноді відрубуючи лапи чи вуха. Відьма-собака оминає своїх кривдників, а забачивши здалеку — відразу набуває свого людського вигляду. “У одного чоло­віка була мати відьма. От вона раз зняла з неба зірку і зробилась со­бакою. Той чоловік вийшов вночі і бачить — чужа звірина по двору ходить. Він на неї почав кричати: “Пішла, пішла, поганко!”. А вона стоїть собі, наче не чує! Він як схватить сокиру… — так їй і одрубав лапу. На другий день лежить його мати та квохче на печі без руки”.

Зрозуміло, що подолати відьму, яка легко стає собакою, може також собака. Проте не звичайний, а особливий — ярчук. Про ярчуків існує багато переказів: у народі вірили, що відвадити відьму можуть тільки так звані “мартинята” — собака чи півень, що з’я­вились на світ у березні. Із весною, буйною, “ярою” силою пов’я­зана й назва “ярчук”. Ярчук — цуценя від третього покоління сук, які ощенилися вперше й першою приводили саме суку. В деяких місцевостях ярчуком вважають узагалі будь-якого первістка собаки. Коли ярчук виростає, то може кусати або навіть загризати відьом, чого звичайні собаки ніколи не роблять, бо не мають, як ярчуки, вовчого зуба. Рана від укусу ярчука дуже небезпечна й майже не­виліковна. Крім відьом, ярчуки не бояться вовка й усіляких злих духів. Здебільшого відьма намагається знищити ярчука ще малень­ким цуценям. Найпевніший спосіб урятувати від неї песика — ви­копати яму, посадити його туди і прикрити бороною (зазвичай осиковою), якої відьми бояться. Але виростити таке собача не­просто — тому ярчуків особливо оберігали.

Собака — “домашній вовк”. Поруч із людиною він живе з давніх-давен і вірно служить своєму господарю, охороняє хату, подвір’я, отару. Тому собака став символом вірності та відданості своєму господарю, захисником господарства. Ще за доби Трипільської культури собака був наділений культовими функціями — охоронець рослин (саме таким він зображається на трипільських глечиках) і, вірогідно, став прообразом арійського Симаргла.

Собаки, як і деякі інші тварини, тонко відчувають усі зміни в природі, що відбуваються перед стихійним лихом, наприклад, землетрусом, повінню тощо. Вони, як і коти, здатні бачити тонкий світ (“переходити в четвертий вимір”). Тому народ завжди був уважним до поведінки різних тварин. Перед стихійним лихом починають кричати кури, корови, вівці; кішка тікає з хати, собака виє. Чимало звичаїв і прикмет пов’язано з поведінкою собаки, особливо з його виттям. У народі підмічали, як саме виє собака: якщо голову тримає вгору, то чує десь неподалік вовка; якщо ж виє, опустивши голову вниз, то віщує смерть людини.

Існують повір’я, пов’язані з собакою: якщо приблудиться до двору чужий пес — на добро. Зустріч з собакою в дорозі віщує добро і прибуток, а також зустріч з другом.

Кінь. У слов’янській міфології кінь, як і качка, асоціювався із сонцем. Слов’яни пов’язували з конем умирання й народження сонячного божества. Різні археологічні знахідки (оберіг “качка з головою коня”; фібула, на якій зображено Велику Богиню — так, що руки її поступово переходять у кінські голови) — під­тверджують припущення: наші предки вірили, що сонце вдень подорожує небом у колісниці, запряженій кіньми, а вночі пере­пливає підземними ріками за допомогою качок.

*

Кінь — вірний помічник героїв і богів. Божество грози в ін­доєвропейській міфології уявлялося лицарем-змієборцем на коні або ж на бойовій колісниці, запряженій кіньми. Сканди­навський бог Одін мав восьминогого коня Слейпніра. Кінь, як і птах, був посеред­ником між світами живих і померлих.

Безпосередню причетність коней до Бога-Сонця змальо­вують різні давні міфи. Спіль­ним для індоєвропейців є об­раз Бога-Сонця на бойовій колісниці, запряженій кіньми. Так, в індійській міфології ві­домий один із варіантів міфу про створення людей. Бог-Сонце виліпив чоловіка та жінку із глини. Проте не встиг він подарувати виліпленим глиняним фігуркам життя, як кінь ущент знищив творіння, передбачаючи майбутні страждання, яких завдадуть йому люди. Тоді Бог-Сонце створив спочатку павука. І поки нові глиняні фі­гурки висихали, павук сплів таку міцну павутину, що крилатий кінь не зміг її прорвати.

Відгомін вірування про міфічного коня бачимо в українській колядці:

Золота грива коня покрила,

Срібні копита камінь лупають,

Камінь лупають, церков мурують

З трьома верхами, з трьома хрестами:

На першім хресті — сонечко в весні,

На другім хресті — місяць у кріслі,

На третім хресті — зоря із моря…

Ритуальний зв’язок людини й коня проявляється по-різному через образ світового древа. Білоруси називають одну з головних частин житла — пічний стовп — “коньовим” стовпом або просто “конем”. Стовп цей мав безпосередню причетність до домашнього вогнища, отже, й душ померлих предків.

При спорудженні житла східні слов’яни найчастіше викорис­товували як жертву коня. Відповідно, й дахи тих будинків увінчу­вали зображенням голови коня — так званими “кониками”, “коньками”.

Жертвування коня або присвята живої тварини різним божес­твам — характерні для багатьох народів. Так, покровителькою ко­ней у римлян була Діана. А в гунів під час церемонії присягання пили кров священного білого коня, змішану з вином. У східнослов’янських колядках поширений мотив потоплення в морі (річці) кінського табуна, серед якого вирізняється чудесний кінь. Учені вбачають у цьому мотиві ритуал жертвоприносин коня.

Кінь з’явився на теренах України давно: кінські кістки, знай­дені в Наддніпрянщині, датуються IV тис. до н.е., причому це ос­танки вже приручених коней. Археологічним свідченням зарод­ження культу цієї тварини вважають знахідки її захоронень, а також зображення коня чи його голови.

Голова коня відігравала важливу роль у ритуалах усіх індоєвро­пейських народів, тому в казці з’являється образ чудесної Кобилячої Голови, яка нагороджує добру й чуйну дівчину: “Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь! Як заглянула ж вона в праве вухо, а там усякого добра і види­мо, й невидимо! Чого там тільки й не було! І убрання всякі, коні, карети, кучери. А золота та срібла! А грошей!”.

В обрядах українського весілля та “посижіння” при мерці пе­ред похороном та різдвяному колядуванні — скрізь є образ “ко­ня”, якого здебільшого не маскували. За “коня” переважно оби­рали веселого дотепного чоловіка — аби з нього “було сміху багато”. Відрізнялася тільки “кобилка” з Поділля. Це була особ­лива конструкція: до перевернутого кошика, який прикривали рядном, чіпляли спереду кінську голову з дерева, а позаду коноп­ляний хвіст. Посередині обов’язково був отвір для вершника, до пояса якого і кріпилася “кобилка”. Вершник легко міг керувати “кобилкою”, вдаючись до різних комічних трюків, — і це сміши­ло люд. На півночі Польщі, в Мазовії, з коником схожого вигля­ду колядники обходили поля, приспівуючи традиційних землеробських пісень.

У Карпатах із рядженим вершником на коні з’являлися на ве­сіллі. “Конем” були двоє молодих хлопців, укритих ліжником чи веретою. А під час похоронного “посижіння” “на коні” їздив “вірменин” і, намагаючись наслідувати особливості вірменської мови, купував “худобу”, вдаючись до всіляких витівок, часто сороміць­ких. Усі його дії були спрямовані на те, щоб розсмішити людей, а сам похоронний сміх передбачав майбутнє відродження і слугував живим оберегом від представників потойбіччя й самої смерті.

Кінь — посередник між світами і царствами: своїм і “тридеся­тим”. Має здатність віщувати. Смерть, весілля або весну кінь чує за дванадцять днів наперед. Чує також “на себе лиху годину” — що він “матиме тяжку роботу” (Чернігівщина). Передчуття біди конем символічно виражається різними діями: “Проломився кінь воро­ний на широкім мості” (в іншому варіанті — “спотикнувся”); “Кінь води не п’є, він на воду дує”.

У давнину був звичай ховати коня разом із померлим. Такий кінь мав перенести мерця у світ інший, служити господарю й там. І навіть коли утвердився культ предків і виникло вірування, що по­мерлі нікуди не відходять, не від’їжджають, а живуть у хаті, під по­рогом, біля печі, — то й тоді кінь залишився твариною, що спіл­кується з мерцем. Тому в чарівній казці розповідається про померлого батька, котрий дарує наймолодшому синові-дурню кілька волосин із кінської гриви (в іншому варіанті — вуздечку), за до­помогою яких можна прикликати коня надзвичайної сили і краси. Цей мотив фігурує в казці ще й тому, що в багатьох народів існу­вав звичай на знак жалоби за померлим зрізати із гриви та хвоста коня пучки волосся й закопувати неподалік могили.

Волосся з кінської гриви також часто використовували в на­родній магії. Це засвідчує пісня:

Циганочка да воріженька

Волю учинила, та волю учинила.

Стригла гриву коню вороному,

Козака курила, та щоб з невірним жила.

Забарвлення коня впливає на його символічне значення. Піс­ня, як і казка, вказує на різні масті тварини:

Запрягайте коня-сивця —

Напилися в свата пивця,

Запрягайте вороного —

Поїдемо до другого.

У веснянці, що її записав Гнат Танцюра від Явдохи Зуїхи, маємо образ чорного коня, який набуває тут негативного значен­ня, а сама веснянка своєю структурою нагадує замовляння:

… Але вродив чорний мак,

Занадився чорний кінь,

Треба його піймати

Та до пана завести.

— Ой пане ж мій, паночку!

Зроби йому вуздечку.

Мені буде чорний кінь,

Тобі буде нелюб мій.

В українській чарівній казці кінь постає надійним товаришем, побратимом героя. Кінь не просто помічник, він не тільки перед­бачає події, а й чинить різні дивовижі: робить героя красенем (“Ванька-золотокудрявець”) чи перетворюється на чудову споруду (“І той кінь здох — і зробився палац”). У казці про козака Дрімсона мудрий кінь завбачливо радить козаку не чіпати знайдене пе­ро чарівного птаха, інакше “буде біда”. Згодом кінь допомагає неслухняному Дрімсону впіймати самого птаха, знайти панну, якій той належить, а потім і “стадо коней”, за яким тужить пан­на. Про такого коня народна мудрість каже: “Доброму коневі хва­те доброго слова”.

*

Досі існують перекази про богатирських коней, які мають ди­вовижну силу (їх не втримають і кільканадцять чоловіків), а також здатність літати “вище лісів стоячих”. Такий кінь сам розшукує свого господаря, який живе звичайним життям і не підозрює, що він богатир. І тільки, як “прийде його час”, сідає на коня та їде “на границю” — зміїв стерегти.

Особливого значення набув кінь за часів козацтва. Кінь — доб­рий товариш козака, вірний до могили, часто проводжає його в ос­танню дорогу:

Козака несуть

І коня ведуть,

Кінь головоньку клонить.

Цікавою гранню образу коня є його еротична символіка. В од­ній із так званих “еротичних” казок, варіант якої побутував на По­діллі в середині XIX ст., персонажі — пані та її прислужник — роз­мовляють поміж собою метафоричною мовою, в якій прутень зветься “конем”, піхва — “колодязем”, тож, відповідно, і статеві зносини образно описано як напування коня.

Часто символ коня набуває еротичного забарвлення у весіль­них піснях:

Да давали коням гречку,

Як їхали по дівочку,

А тепер сочевицю —

Везем молодицю.

У весільному обряді, коли молодий із боярами їде по нарече­ну, мати у вивернутому кожусі виходить на поріг і обсипає всіх вів­сом, а один із бояр тим часом обводить коня навколо діжі.

У купальській пісні співається:

Ой на Купала, на Івана

Там скакав коник під гречкою,

А за ним Василь з вуздечкою:

— Не скачи, коню — загнуздаю,

А ввечері ще й осідлаю.

Та й поїдемо до Марини.

Вона купайла прибирає,

А мене молодого дожидає.

Вона свічечки засвічує,

Свого Василя дожидає…

У ліричних піснях напувати або пасти коня — ознака найбіль­шої довіри до милого:

Ой ти, місяцю, я зіронька ясная,

Ой ти, парубок, я дівчина красная.

В вишневім саду я тобі коня пасла.

Ой пасла, пасла — звечора до півночі,

Упала роса на мої карі очі.

Не так на очі, як на русую косу,

Серце парубче — віночка не доношу…

Одна дівчина “взяла коня за вудила, по подвір’ячку поводила”. Інша каже: “А я свому миленькому коня напуваю”. Проте буває, що парубок просить: “Дівчино моя, напій мя коня”, а вона не погоджується:

Не напою, бо ся бою,

Не твоя жона.

Деякі козаки вміють наобіцяти “золоті гори”, такі пропонують:

Дівчино моя, сідай на коня,

Та й поїдем в чисте поле, до мого двора,

А в мому дворі — штири світлиці,

Ще й п’ятая світличенька — для миленької…

Найчастіше дівчата відмовляються, кажучи:

Козаченьку мій, коли б я твоя —

Взяла б коня за шовковий повод та й напоїла…

Кінь служив засобом пересування не тільки людей по землі, але й Богів у небі. Сонячна колісниця, запряжена білими або золотими конями, — типовий атрибут найвищого Божества арійських народів. Кінь супроводжує і слов’янських Богів — Дажбога, Хорса, Світовнда. Перуна. Він — символ руху взагалі: як земного, так і небесного. Мотив божественних коней поширений у культовому мистецтві на широких просторах від Європи до Індії. У вигляді двох коней зображатися ведійські Ашвнни і грецькі Діоскури, балтійські “літи Нога”, іі англосакські Hengist і Horsa. На коні зображалася кельтська Богиня Іїпоиа (дослівно “кінська Богиня”). Малоазійська Богиня на коні, вірогідно, стала прообразом відомих амазонок.

Внаслідок своєї стрімкості і швидкості кінь став символом Світового Дерева, яке єднає небо і землю: слов’янській “Диво-кінь вухами підпирає небо, очима лічить зорі, копитами білий камінь розбиває, вогнем сліди замітає, гривою все поле вкриває”. У Рігвсді Світове Дерево Аш-ваттха. під яким зображений священний кінь, дослівно означає “стоянка коня”. У скандинавській міфології назва Світового Дерева Ігдрассіль у дослівному перекладі з давньоісландської означає “кінь Одіна”.

Давні джерела описують білого коня, що був при храмі Святовита (Світовида) — бога земних плодів і воєнної здобичі, культ якого описаний Саксоном Граматиком: “Божеству належав білий кінь… Підстригати чи виривати волосся із його гриви або хвоста вважалося злочином… На цьому коні виїздив у бій Свантешп…проти ворогів своїх святощів”. Цей кінь, якого годувати і доглядати мав право лише жрець, призначався дія важливих державних ворожінь. Коли треба було вирушати на війну, жрець, відправившії урочисті молитви, проводив коня через ряди списів: якщо кінь переступав їх правою ногою — віщував перемогу, якщо ж лівою — війну відкладали, бо вірили, що неминуче програють, або змінювати план війни.

Подвійна символіка збереглась і в народному соннику: “На білому коні їхати верхи — щастя, на буланому — слабість”. Причетність білого коня до царства мертвих знайшла й інше трактування: коли сняться білі коні, це до смерті.

Білий кінь зустрічається найчастіше в казках та легендах. Бі­лий колір загалом є характерною ознакою потойбічних істот, що втратили тілесність. Скрізь, де кінь відіграє культову роль, він завжди білий. В образі білого коня деяким людям навіть з’яв­ляється скарб.

Володимир Шаян у своїй праці “Найвище Світло. Студія про Сварога і Хорса” довів етимологічну тотожність слів Хор (сонце, коло) і Хоре (кінь), а також їх близькість до поняття Сварога і Сварги.

У давніх слов’ян була навіть клятва, що протягом століть збереглась як найсвятіша: “Клянусь конем!” Кінь був дорогим подарунком князя своїм заприсяженим воїнам-дружинникам. В Україні кінь вважався добрим другом людини здавна. Коня високо шанували українські козаки -останні лицарі руської військової касти. Він був і найпершим помічником у господарстві. 1 хоча коня мані в основному заможні сім’ї, язичницькі обряди першого іюсадження на коня (“пострижини”) хлопчиків здійснювалися впродовж багатьох століть і після прийняття християнства.

У народі збереглись приказки, пов’язані з конем: “Кінь слухає дружка, а не батіжка”: “Держися за гриву, бо за хвіст не вдержишся”; “Кінь ґуля по волі, козак – по неволі”.

Використана література:
Г.Лозко “Українське народознавство”
“Сто образів української міфології”

 

.

поділитися

Share to Google Plus
Останні матеріали:
2leep.com

Залишити коментар

Ви маєте бути авторизовані, щоб розмістити коментар.

Всі права застережено 2009-2012 © Світанкові роси