Міфи та легенди України. Лелека, ластівка, Жар-птиця

3

Досить довго в науці панувала хибна думка про те, що нібито внаслідок “первісного страху” людини перед силами природи виникла релігія. Хоча, очевидно, що бессилля людини перед природою стало з’являтися лише тоді, коли вона перестала розуміти свій органічний звязок з Богом-природою, протиставила себе навколишньому світові.

Для наших Предків природа була рідною домівкою. Саме від світу природи вони отримували їжу, одяг, матеріал для будівництва жител. Тому людина й наділяла рослини, серед яких жила, і тварин, які жили поруч з нею, людськими рисами. таким чином, ніби олюднюючи навколишню природу. Первісна свідомість вбачала рівність і партнерський зв’язок людини зі світом рослин і тварин. Більше того, людина вважала тварин не лише рівними собі, але навіть вищими і розумнішими. Саме обожнення природи, священне ставлення до неї, а не “страх” перед нею, стало причиною виникнення релігії.

Люди вивчали поведінку тварин і властивості рослин для практичної мети – співпраці з навколишнім світом.

Уявлення про тварин-тотемів у давніх слов’ян сформувало багату й різноманітну фольклорну спадщину. Найкраще тваринний світ представлений у народних казках, причому в найархаїчніших з них тварини виступають не персоніфікацією людей чи їхніх якісних характеристик, як це стало пізніше, а самими собою.

Світ звірів тісно взаємодіє зі світом рослин. Як Світове Дерево є зв’язком трьох вселенських просторів (нижнього, середнього і верхнього), так і тварини пов’язані з кожним із трьох світів; риби, змії – з нижнім, (земноводним), звірі, свійські тварини – з середнім (власне землею), птахи (небом, повітряним простором).

Невеличка розповідь про кількох з представників повітряного (верхнього) простору.

Лелека – священний птах, покровитель сім’ї і рідного дому. Він приносить з Вирію дітей. Жінки, побачивши вперше навесні лелеку, кидають йому вслід хліб або траву, задобрюючи його. Ще з доби Трипілля існує староукраїнське повір’я про священність лелеки. Вірогідно, що лелека був тотемом племен, які населяли Подніпров’я ще в IV-II тисячолітті до н.ч..

ЛЕЛЕКАЛелека був тотемом трипільських племен пеласгів, які називали себе лелегами (лелеками). Його зображення вони залишили на Балканах, на островах Егейського моря, в Малій Азії – всюди, куди переселялись. Від їхньої самоназви, очевидно, і походить назва цього птаха. Інша його назва гайстер, що давньогрецькою означає “зоря”. Гайстер є символом давньої богині Вечірньої і Вранішньої Зорі, яка освятила птаха назвою зірки.

Лелека (бусол, бузько, чорногуз, гайстер) – символ богині Зорі; символ поваги до батьків; символ мандрівників; сімейного благополуччя, щастя; батьківщини.

Вбивство лелеки прирівнювалося до вбивства людини. Цей птах за повір’ям, має риси і звички, що притаманні людям. В народному уявленні він є символом праці і відданості. Де він покладе своє кубло, тій хаті буде щастити, а якщо його образити, він і хату може спалити. В Україні птахів і звірів не називали людськими іменами. Однак, для лелек робили виняток. З ними розмовляли, „радилися” як з членами сім’ї.

Лелеки розуміють людську мову (адже колись говорили), як і люди, шукають собі пару, турбуються про дітей і через ревнощі можуть покінчити життя самогубством. Якось люди недобре пожартували і підмінили яйце лелеки качиним. Лелека-мати вигрівала яйця, а батько носив їжу. Коли на світ з’явилися пташенята, разом з малим лелекою в гнізді вилупилось і каченя. Побачивши його, лелека високо злетів у небо і каменем упав на гніздо. Мертвими на землю впали пташенята і лелека-мати. А садиба того господаря незабаром пішла з димом.

Як і людина, лелека може плакати: “Бузьок може нудитися за хижею, в якій жив, ще як був чоловіком, – розповідається в одній легенді. – То він гніздо і в’є на дахах і живе коло людей. Ми часто можемо бачити, як він журиться. Стоїть годинами на одному місці з опущеним дзьобом – плаче й думає про своє людське життя”. Лелека сумує, коли бачить свари поміж людьми: “стане нерухомо на одній нозі і плаче гірко… А як бачить добро між людьми, то калатає своїм дзьобом. То він так радіє”.

Звернімо увагу на те, скільки пісень, казок і повір’їв в Україні пов’язано з цим білим птахом з чорною позначкою і скільки він має назв – бусол, боцюн, бузько, гайстер, чорногуз, лелека. У фольклорі і літературі лелека символізує любов до рідної землі, тугу за батьківщиною. Невипадково ліричний герой однієї з пісень просить: “Візьміть мене, лелеченьки, на свої крилята”.

За легендами, лелека походить від людини, яка згрішила колись проти Бога і тепер, у пташиній подобі, старанно спокутує свою провину. Найпоширенішою версією перетворення людини на лелеку є історія гадючого мішка: “Кажуть, бусол — з чоловіка. Бог усіх гадів у мішок зібрав і дає чоловікові: “На цей мішок, однеси до моря і вкинь у воду. Як нестимеш, не розв’язуй і не заглядай у мішок, що там є”. Йде той чоловік з міхом до моря – кортить подивитися. Розпустив того мішка, гад так і поліз, так і поліз із нього! А Бог і каже: “Не хотів мене слухати, пустив гадюччя по всіх усюдах, іди ж та збирай…”. От тоді й став той чоловік буслом”.
На зиму лелеки відлітають до далекої країни за морем. Там вони нібито плюскаються в озері й перетворюються на людей. Навесні вони купаються в іншому озері й повертаються додому птахами.
Інколи у Вирію лелеки змушені битися з орлами, коли ті на них нападають, і перемагають хижаків, хоча багато їх гине.

Перед вирієм лелеки вчиняють суд і закльовують до смерті птаху, яка зрадила своєму подружжю: “Один самотній бусол полюбив чужу буслиху. І відбив таки її, забрав з чужого гнізда, і полетіли вони на нове місце до лісу. А через якийсь день, коли бусол прилетів на луг, його великим колом оточило пташине товариство й щось почало вичитувати своїм клекотом. Стоїть посередині самотній бусол. Ось він підняв опущену голову, важко підняв крила, тріпнув ними і піднявся угору. Там він раптом здригнувся всім тілом і, згорнувши крила, каменем полетів донизу. Так і закінчилася буслина любов”.

Лелеки з давніх часів перебувають під охороною українців, ще з часів тотемізму. Їх вважали провісниками весни, птахами Сонця.

Якщо згадаємо, що за повір’ям він приносить дітей, то стане зрозумілим, чому бог шлюбу і кохання в давніх українських і польських піснях зветься Лель, а скіфський бог плодючості – Гайстеріс. Отже, Лелека – ще й символ Сонця.

Ластівка. Символізує щасливе родинне життя, ласку, любов і ніжність. Там, де звила гніздо ластівка, живуть добрі господарі. Вона також оберігає житло від грому, блискавки, пожежі. Ластівка пов’язана з ластівкаНоволіттям, недаремно згадується у щедрівках, які первісно виконували навесні: „Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка”. Вважають, що ластівка – улюблена Богом пташка, своїм щебетанням вона прославляє його, наче молитвою. Тому вважається великим гріхом розорити її гніздо, тим більше не сміли вбивати, бо могли накликати біду на свій дім. У поляків, чехів і словаків ластівка – пташка, яка сприяє закоханим, переносячи їм вісточки.

Загалом у слов’ян ластівка символізує жіноче начало, особливо дівчину. Так, у фольклорі часто дівоча краса порівнюється з ластівкою: „Ой у нашій стороні красні дівки, як ластівки. А тут – як ворони”. Ластівки, за повір’ями, можуть магічно впливати на красу. Тому, коли дівчина навесні вперше побачить ластівку, віддає їй „веснянки” і просить у ластівки „білянки” (щоб було біле лице). Недаремно темні плями на обличчі мають назву „ластовиння”.

Є така легенда про ластівок:

Жили на Росі, в самісінькому гирлі її двоє молодят – Мил і Лепа. Гарні були такі, що на їхнє весілля всі Боги злетілися з Вирію.

Нерозлийводою їх називали, бо скрізь вони ходили разом, Мил і Лепа. Навіть на полювання. Меткі в стрільбі з лука обоє. Прудконогі – лише Стрибог міг їх наздогнати під час бігу.

Звагою палали їхні очі. І невимовно палкою любов’ю одне одного. Серця мали добрі і ласкаві: свою здобич вони віддавали найперше старим і немічним людям. Їх любили небо і земля, води й ліси, люди й Боги. Сам Троян, Бог-місяць, Бог-тесля, збудував їм оселю там, де нині Хрещатик біліє біля гирла Росі. Сам громовержець просив Мила полювати в Перуновій пущі лютих вепрів, яких розвелось багато і які підривали коріння дубів. І Мил ходив до Перунів. Сам. Без чарівної Лепи, бо в Перунову пущу жінкам ходу не було – громовержець уникав жіночої статі. Тож збирається Мил на полювання в Перуни, а Лепа місця не знаходить. Гайне хоч назирці за своїм коханим. Тоді він побачить, заверне її: не можна гнівити Перуна! Та одного разу невгамовна Лепа таки непомітно прийшла назирці. Та й заклякла за кущем папороті. Бачить, аж страшнющий вепр – як гора! – рохкає і риє замлю, коріння дуба вивертаючи.

Кинув у нього дротик Мил і завмер з мечем під дубом.

Заревів поранений сікач, аж листя посипалося з дерев. Помчав на Мила, наставивши ікла.

Завмерла Лепа. І коли кабан ось-ось мав уже прохромити коханого, вона скрикнула. Мил вчасно відскочив, і сікач загородив свої гострі ікла в дуба. мил блискавичним і могутнім ударом гострого меча відтяв звірові голову.

Бризнула кров на груди мисливцеві.

“Коханий мій, ти живий!” – підбігла Лепа й припала до закривавлених грудей Мила.

“Пташечко ти моя!” – скрикнув схвильований Мил.

Поцілувалися моллодята і… пташками стали. Бо уздрів їх Перун і розгнівався, що жінка ступила в його пущу.

Полетіли Мил і Лепа у світ гострокрилими красивими пташками, що їх роси ластівками нарекли.

Понесли тії пташки червоні мітки на грудях від крові мила і Лепи.

Гнізда в’ють ластівки на людських оселях, бо люди ж – їхні родичі.

І зустрічають росів з далеких походів щебетом. Так само супроводжують душі померлих у Вирій.

(З книги Сергія Плачинди “Київські фрески”)

Жар-птиця у слов’ян – посланниця Сварога, денного світла, весняного розквіту природи. Вона зображається магічним знаком – свастикою. Її ім’я пов’язане з жаром – розпеченим у печі вугіллям, а також літньою спекою. жар-птицяНашій Жар-Птиці тотожна Гаруда – чарівна птиця давньоіндійської міфології, що має чудові золоті крила, а також чеський і словацький птак-огнівак, германський der goldene Vogel, назви яких вказують на зв’язок з небесним вогнем, золотим світлом. Цей образ походить із найдавніших священних текстів Рігведи, де сам Бог Агні уподібнюється швидкому, золотокрилому птаху або могутньому соколу, що символізує небесний вогонь (блискавку), викрадену і передану людям.

Жар-птиця живе у золотій клітці, що висить на чарівному дереві в Райському саду, споживає золоті яблука, які дають вічну молодість, красу і безсмертя. Коли вона співає, з її дзьоба сиплються коштовні перлини – образ оживляючих крапель дощу. Навіть одне перо з хвоста Жар-птиці вночі освітлює увесь сад. У греків до Жар-птиці подібний птах Фенікс, схожий на орла з червоно-золотим пір’ям, який вилітає у призначений час зі святилища Геліоса (Бога Сонця) і, співаючи похоронну пісню, вмирає, спалюючи сам себе, щоб знову воскреснути зі свого попелу. Так, міф розповідає про вмирання природи взимку і воскресіння її навесні. Про спочинок Сонця увечері і пробудження його на світанку.
.

поділитися

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex
Останні матеріали:
2leep.com

коментарів 2

  1. Настуся коментує:

    =-O я в шоці що ще є такі хороші сайти які допомагають багатьом людям

  2. Dan коментує:

    спасибо большое,хорошая статья! *OK* :-D

Залишити коментар

Ви маєте бути авторизовані, щоб розмістити коментар.

Всі права застережено 2009-2012 © Світанкові роси