Міфи та легенди України. Сонце, Місяць, Зорі

UM28M

Українці були добре обізнані з основними закономірностями руху Сонця і Місяця. Це ритуальне закріпилося у святкуванні днів літнього і зимового сонцестояння. Народні астрономічні знання українців фіксують і інформацію про інші небесні явища (комети, метеорити, північне сяйво тощо).
Широко побутували прикмети, що дозволяли прогнозувати погодні зміни протягом найближчого часу за особливостями сходу і заходу Сонця, його кольору, за виглядом нічного неба, яскравістю зірок і Місяця тощо.

Сонце
«Сонце» (Солунь, Сурож, Ярунь, ЯрБог, Купайло, Хорс).
Мабуть, усі народи в давнину вважали сонце святим. Сонце — головне джерело світла й тепла, від нього залежить усе у природі, а отже, й сама людина. Донедавна існувала віра в сонце добре й караюче, про яке “гріх і обмірковувать”. У міфологічному світогляді світло символізує зрячість. Давні люди вважали, що небесні світила — то очі божеств. Темрява, ніч, туман є своєрідними синонімами зла, неправди. З першим променем сонця вранці, за повір’ям, знищується вплив злих духів. Отже, сонце символізує знання, справедливість, милосердя, переможця неправди і всілякого зла. А ще — тепло, світло, чоловіче начало. Його атрибути — коло, колесо (наприклад, прядки), паляниця, корж, яблуко. Тварини-символи сонця — кінь, золоторогий олень, вепр, півень, сокіл.

З приходом християнства люди побачили в сонці відблиск Божого лику. Стали порівнювати небесне світило зі Всевидячим Божим оком, а Христа називати Сонцем Правди та й просто Сонцем, адже Він несе людям світло, подібно до сонця.

В українських селах мами навчали дітей-пастушків, виряджаючи їх із худобою на луки: “Не кривися з праведного сонечка, не кидай на сонце грудками, бо Бог хліба не дасть. І пальцем не показуй на сонечко, бо око йому виколеш, не плюй на сонце, бо буде тьма над нами. Бог поставив святе світило, воно так само може покарать, як і Господь”.

Час, пору дня можна було визначити за сонцем, за розташуванням його над обрієм: досвіток, ранок, полудень, вечір. І тільки визначаючи пору, до сонця можна було повертатися спиною, бо в усіх інших випадках — гріх. За сонцем визначають і сторони світу: схід, захід, північ, південь.
Чи не найдавнішим є уявлення про Сонце, яке живе у морі. Схоже на яєчний жовток, оточене водою, воно прокидається, рухається небом, а на ніч знову ховається на морському дні. Уявлення це зберегла казка “Красносвіт”. Вона оповідає про прекрасного парубка, який ховається у яєчку й без тієї “шкаралупки” до часу не може жити. Звуть того парубка Красносвітом. Одружившись із царівною, Красносвіт невдовзі безслідно зникає, бо та розбиває його сховок. Царівна довго шукає судженого, дорога її — на той світ, до Поганого Царя — володаря темряви й потойбіччя через двір Мороза, Місяця та Вітра. Визволяє царівна Красносвіта за допомогою чарівних речей, що уособлюють сонце: золотого яблучка (форма, колір), золотої качки (саме качки перевозять сонце підземними ріками), золотого кужеля (золоте прядиво — символ сонячного проміння). ! сам Красносвіт “як устав, так зробилося ясно-ясно на увесь двір”.

*Відоме уявлення про сонце як небесний вогонь, що горить і ніколи не згасає, відображене в іншій казці: “Були Змії такі, шо здійняли із неба Сонце і Місяць і світили собі у покою”. Про це свідчать і загадки про сонце: “Серед моря-моря стоїть червона комора” та “За лісом, за пралісом золота діжа горить“. Згодом сонце починають уявляти чоловіком, який ходить в осяйних шатах небом. Як і всяка людина, сонце їсть і п’є, має оселю. Увечері, натомившись, сонце лягає спочити, а вранці знов береться до праці. “Є такі люди, що й бачать, як добре придивиться, що у сонця є очі, ніс і рот, але не всім можна й бачити“.
У “Казці про вугляра” сонце — це Дідо-Всевідо, якого розшукує герой, аби відкрити таємницю сухого колодязя, яблуні, що перестала родити, та “вічного” перевізника. Заодно — дістати в сонця три золоті волосини, що надають могутності. “Нараз вертається до хижі старий дід… Ото було сонце.
Коли воно заходить — старіє, а коли сходить — молодіє. Дід ліг своїй мамі на коліна і сильно заснув…“.

Про те, як сонце викрало собі за дружину людську дівчину, оповідає легенда “Чому буває сумне сонце”. Брат пішов визволяти сестру й, допомагаючи своєму швагрові, побив-поламав усе на небі — і сонце довго лагодило драбину, по якій вилазить туди щоранку.
Те, що сонце має побут, як у звичайного чоловіка, засвідчує і дитяча закличка:
Сонечко, сонечко,
Виглянь у віконечко...

Інше втілення сонця — образ жіночий, образ господині-дружини місяця, матері зірок. Цей образ з’явився, як вважають учені, за часів матріархату. Сонце, місяць і зорі утворюють небесну родину.

На горі, на кам’яній
Щедрий вечор, добрий вечор!
Волохи куют, церкву будуют,
З трьома верхами, з трьома вікнами.
В первім віконці — яснеє сонце,
В другім віконці — ясний місяченько,
В третім віконці — яснії зірки.
Ясний місяць — сам господар,
Яснеє сонце — господинька,
Яснії зірки — єго дітки.

Сонце, місяць і зорі — космічну родину — виліплюють коровайниці й розташовують на весільному короваї. Сам коровай є символом сонця. Своєю формою, як і інші предмети, згадувані у весільних піснях (колесо, вінок, перстень), коровай нагадував сонце. Випікання короваю уявляли як його схід (коровай сходить — сонце сходить, про добре випечений коровай кажуть: “Коровай, як сонце”). Калита, різдвяна паляниця, та й сам щоденний хліб — це ніби маленьке сонце в кожному домі.
За сонцем по колу (за годинниковою стрілкою, тобто) ходить господар у дворі зі свят-вечерею, закликаючи тричі звірів, бурю, мороз. Колядники на Різдво, віншуючи господарів, виконують особливий танок “Кругляк”: “Такий “кругляк”, тільки з іще виразнішими релігійними ознаками, відправляється на пасіці. Коли господар держить бджоли, він веде колядників на те місце, де стоїть пасіка літом. Там колядники стають колесом, упадають на коліна, роблять перед собою хрести своїми топірцями, укладаючи їх потім “бардками” до середини, а держаками до себе, і складають на купу свої шапки на бардки — “бо то значить так, як рій, бджоли”… Господиня насипає їм у шапки пшеницю, принесену в запасці. Колядники, взявшись за руки крутяться в один бік, за сонцем, “аби рої не втікали”, приспівуючи якусь “веселу” пісню, “аби бджоли були веселі”, — писав М.Грушевський
Багато весняних танців також відтворювали рух сонця денним та річним колом, заворожуючи його на врожай, на добро, підтримуючи одвічні космічні ритми (“Грушка”, “Мак”, “Зайчик”, “Подоляночка”). Такі танці мали на меті не тільки викликати сонце, сприяти його приходові, а й утвердити його перемогу над холодом і темрявою.

Яблуко — також сонячний символ. Так, у веснянці “Воротар” співається про княжеє дитя, яке грається золотим яблучком. Яблучко — на золотім блюдечку, а крають його срібреним ножичком.
У веснянках часто згадується колесо — кроковеє, вербове, яке “видить много дива”, тобто все на світі бачить. У такого колеса дівчата питають, чи не бачило воно, куди поїхав милий:

Кроковеє колесо, колесо
Вище тину стояло, стояло,
Много дива видало, видало.
Чи бачило колесо, колесо,
Куди милий поїхав, поїхав?

У давнину Великдень був одним із найбільших свят, коли вшановували сонце. Схід сонця на Великдень зустрічають урочисто, відчиняють у хатах вікна й двері, аби сонце зайшло до оселі, освітило усе й освятило.
На свято Купала є звичай спускати з пагорба вогненне колесо (його обливають смолою і запалюють). Вінок (купальський, весільний, обжинковий, настінний вінок-оберіг) також уособлює сонце. У купальських піснях його називають “віночком з кадила”, тобто вінком вогненним. Купальське пускання вінків на воду відображає шлюб води й сонячного вогню, із якого постав світ.

Щодо проукраїнської назви Сонця – не все так просто.
Навіть за простежуваний часоплин останніх тисячоліть можемо спо-стерігати кільканадцять назв нашого Світила, серед котрих лише за християнський час вони устоялися в означення – СОНЦЕ. Для автора воно не сприйнятне і, властиво, з причини його невідповідної етимології та семантики. Адже, з вербальним «розщепленням» цього слова явно бачимо провокацію: СОН-ЦЕ, ЦЕ-СОН – тобто, НЕРЕАЛЬНІСТЬ, ФАНТОМ. Така випадковість була неможлива, адже мова творилася природно, універсально і досконало. Причину такої аномалії вбачаю в наступному.
За переважною схильністю грамотних літописців-церковників, котрі задавали спрямованість у літературному становленні української мови з поширенням і усталенням християнства в Україні, можна стверджувати, що цей словотвір штучного походження зі значенням приниженості. Для цього твердження можна знайти достатньо підстав, але не є предметом цього подання.

Принаймні, у «ВЕЛЕС КНИЗІ» («Волховник». Г.Лозко) знаходимо такі означення Світлодателя:
СЛОНЦЕ, СЛОНЦЕВЪ, а також СУНА, СУНЕ, СУНЪ, СУНІЕ, СУНЬ, СУНЬЦЕ (сучасна назва сербською мовою), СУРЕНЬ, СУРІА, СУРІЕ, ЯСНУНЕ, ЯСУНЕ, ЯСУНЬ. А з тим, що небесне світило мало 4-и окремих означення відповідно пори року маємо інші написання: ДАБО, ДАБОЫ, ДАЖБА, ДАЖБО, ДАЖБУ, ДАЖЕ, ДАЖДЬБОГЪ, ДАЖЬБА, ДАЖЬБГУ, ДАЖЬБО, ДАЖЬБОВЫ, ДАЖЬБОМ, ДАЖЬБУ, ДАЖЬДЕ, ДЖБО, ДЕЖБО, ЯР, ЯРЪБГЪ, КОУПАЛ, КОУПАЛИЦ, КОУПАЛО (імена), КУПАЛЫ, КУПАЛВА, КУПАВЕЦЬ, ХОРА,ХОРС, ХРСУ, ХЪРС.
У Б.Яценка («Індоєвропа». 1994) знаходимо СОНМА, СУРЕ. Там же пояснюється: «Сур’я-Сонце,.. санскритське Сур’я вживається в двох значеннях – «сонце» і «цар». Так само, як сонце має епітет «Сурадж», де «радж» знову-таки «цар», а Су – приставка, яка надає основному слову вищого ступеня якості».
Це до того, що світило, до котрого, передусім, ставимося, як до астрономічного об’єкту, кліматичного чинника колись було ставлення іншого розуміння.

А давнє розмаїття фонетично-графічного означення спричинене іще не унормованим письмом, в котрому автори «ВК» кожний мав «свою» транскрипцію, й існуванням тоді відмінними говірками. В науці такі видозміни називаються ДИВЕРГЕНЦІЯМИ – «перетворення діалектів однієї мови на окремі мови; перетворення варіантів однієї фонеми на окремі фонеми».

Така кількість говорить також про надзвичайне ставлення наших дохристиянських предків до Яруні-Дажбога, про його сезонну відмінність (в ескімосів, наприклад, існує біля 40 синонімічних означень СНІГУ) отже й властивість. Принаймні, відомо, що зимове Світило – це ДажБо,… Весняне – ЯръБгъ,… Літнє – КупалБг,… Осіннє – Хорс. І все це з різними варіаціями.
Варто згадати і про графічне відображення.
Прямі промені для візуального образу в стані руху, «перекочування» часом малювалися, карбувалися, вишивалися,.. загнутими в бік, власне, зліва-праворуч, у напрямку руху Небесного Світила, Його «кочення». За котрим лишаються протуберанці загнуті у напрямку годинникової стрілки. Що надавало свастичний образ найдавнішого сонячного зображення – ХРЕСА у КОЛІ (хреста у колі – Росава).

Місяць

Це світило, за давніми уявленнями, мало величезний вплив не тільки на земну природу та господарські процеси, а й на життя самої людини.

Місяць пов’язували з жіноцтвом, з таємними знаннями, з нічним проростанням рослинності.

Місяць — також символ судженого, він — наречений або ж таємний коханець зорі.
В архаїчній колядці місяць постає однією зі світотворчих стихій, від яких залежить життя на землі:

*З-за тої гори, з-за високої
Видни ми виходять трьох братів рідних,
Єдин братейко — світле сонейко,
Другий братейко — ясен місячик,
Третій братейко — дрібен дождейко
Місячик ся бере заморозити
Гори, долини і верховини,
Глибокі потічейки і бистрі річейки;
Сонечко ся бере розморозити
Гори, долини і верховини,
Глибокі потічейки і бистрі річейки;
Дождичок ся бере зазеленити
Гори, долини і верховини,
Глибокі потічейки і бистрі річейки.

В іншій колядці місяць є господарем, а сонце й зорі — його небесною родиною. Господар цей — найперший предок, обожнюваний у багатьох давніх релігіях, а його родина — найдавніша, ідеальна сім’я. Таке обожнювання місяця як прадіда особливо помітне під час Різдва. Відгомін стародавнього культу місяця деякі вчені вбачають в обрядових діях: обкладанні святкового столу часником, числі страв (дев’ять*), у камені, розміщеному під столом на Свят-вечір, у варениках, голубцях — обрядових стравах, які готували на честь місяця.

Число дев’ять пов’язане зі старовинною календарною системою, коли місяць поділявся на три тижні, кожен — по дев’ять днів. Звідси — число страв на святвечірньому столі й кількість полін для вогню, на якому господиня готує празникову їжу. Це ж “місячне” число збереглося в колядці:

Вой забарився місяць у крузі,
Місяць у крузі, гість у дорозі,
Дай Боже!
Ой ішли ж туди ба й дев’ять купців,
Ба й дев’ять купців, хлопців-молодців…

*Дев’ять – число повної досконалості, в ньому містяться всі числа від 1 до 9. Це трикутник трьох (тричі по три) – повний образ всіх світів. Це число посвячення в таємниці життя, смерті і переродження. Це число високої мислительної і духовної активності.

Камінь, білий камінь у фольклорі — центр світобудови й уособлення місяця. Білий камінь посеред води — це повний місяць у бездонних небесах. Так само камінь, що його кладе у гніздо сокіл, який сидить на вершечку могутнього древа, названого світовим.

Гой питалася зоря у моря:
— Чиї ж то двори на шкляній горі?
Тесовий камінь, як мак, леліє,
Як мак, леліє, як жемчуг, сіє?
Гой є ж то двори світлого пана,
Світлого пана в рицарськім стані…

У балтійських і слов’янських сюжетах місяць — чоловік сонця, він зраджує своїй дружині, бо закоханий у зорю (зоря-Денниця, до якої після весілля йде місяць).

Місяць вважався покровителем жінок. Це покровительство можна пояснити ще й тим, що в космогонічній моделі всесвіту місяць співідносять із темрявою, водою, жінкою (на відміну від сонця, пов’язаного зі світлом, вогнем, чоловіком). Місяць, як і жінка, пряде. Він пряде час і людські долі (прядіння — здебільшого нічна робота).

Місяць — помічник дівчат у їхніх сердечних справах. В одній із щедрівок дівчина звертається до місяця, намагаючись передати ним звістку. Місяць — її оборонець, “нічне Боже око”, він усе бачить із неба:

До місяця говорила:
“Ой, місяцю, місяченьку,
Освіти ясно криниченьку,
Нема ким дати знати —
їдь, батеньку, біль збирати…”.

До місяця дівчина зверталася, намагаючись приворожити собі коханого: “Місяцю Володимиру, ти високо літаєш, ти все бачиш, ти все чуєш, як невольники й невольниці плачуть за батьком та за матір’ю, за дітками маленькими; як корова за телям, як лошиця за лошам, як ослиця за ослям, як море за морем. Даруй же, Боже, щоб так за мною нарожденною (ім*я) Іван плакав”.

Місяць — також символ парубка. Якщо дівчині уві сні присниться місяць-молодик, це знак, що слід чекати жениха. Щоб приснився суджений, дівчина, перший раз побачивши місяць-молодик, повинна тричі справа наліво перекрутитись і взяти трохи землі з-під п’яти. Ту землю ввечері слід покласти собі під подушку і проказати тричі те, що говорила, крутячись:

Місяць, місяць молодий,
В тебе ріг золотий.
Ти знаєш старого й малого,
Пошли мені мого милого.

У такому ворожінні бачимо зв’язок пророкування судженого із потойбіччям та померлими предками, а також темну, тогосвітню природу самого місяця.
Давні люди, вибудовуючи модель всесвіту, співвідносили його із людським тілом. Ноги світу-тіла (сліди, взуття) пов’я­зували з “низом”, землею, потойбіччям. Сам же місяць постає тут світилом померлих. Він, як усі хтонічні істоти, все знає (“старого й малого”), та й те, що він “золотий”, вказує на його належність до “нижнього” світу. Отже, ворожачи, дівчина просить допомоги в Предків.

У загадках місяць набуває найхимерніших метафоричних форм: від рогатого пастуха, лисого вола чи коня — до гори, шматка золота, окрайця хліба, червоної сковороди й золотої комори. Потойбічну природу місяця підкреслено його здатністю пересуватися небом: “Без рук, без ніг, тільки з рогами, // А ходить попід небесами”.

У багатьох легендах та віруваннях місяць — молодший брат сонця. Він дуже працьовитий, до роботи своєї береться, ще коли й сонце не зійшло з горизонту. Проте буває, що хворіє або гнівається. Це здебільшого стається тоді, коли місяць краде відьма, ховаючи його, щоб зручніше було доїти корів і чинити всяку іншу шкоду. Чи не про відьмацьке ремесло йдеться у прислів’ї: “Світив би мені місяць, а зорі я й кочергою розжену”.

В Карпатах вірили, що відьми роз’їдають місяць, залишаючи тільки кров, із якої той знову оживає. Загалом, сюжет про переслідування місяця та його поїдання або розривання доволі поширений. Так у сибірських (кетських, селькупських) та кавказьких (абхазьких) міфах сонцевого чоловіка — місяця, переслідує, в одному випадку, зла жіноча міфічна істота, причетна до нижнього, потойбічного світу, в іншому — його власна сестра-відьма, яка нищить усе довкола. Сонце намагається врятувати свого чоловіка. Під час боротьби місяць розривають навпіл. Дружина-сонце довго пробує оживити свою половину, яка, проте, дісталася їй без душі. Насамкінець місяць залишається в небі, проте, за абхазьким варіантом, як тільки він виповнюється, його починає їсти відьма.

Цікаво, що плями на місяці “обговорюються” в легендах багатьох народів світу. Ненці на місяці бачили “місячного” чоловіка — “ірій хасаву”, нівхи й татари — жінку, яку боги відіслали на місяць за недобропорядність. Про “місячну людину” знали поляки,росіяни, німці, англійці, французи, що дало змогу вченим зробити припущення про спільноарійський міф. Подекуди твердили, що, на відміну від сонця, створеного Богом, місяць — витвір нечистого (“чорт теж хотів зробити сонце, але не міг; проте вкрав кавалок сонця, із якого й утворив місяць”). На Гуцульщині вважали, що коли помирали неправедні люди, то зорі, які в цей час гасли, й утворили місяць. Отже, місяць за своєю природою пов’язаний із померлими, особливо грішниками. Крім того, кажуть, що місяць — то “козацьке сонце”. Або ж: “Гарно і при місяцю, коли сонця немає“.

Із місяцем, як і з сонцем, пов’язана ціла низка засторог. На місяць не можна було показувати пальцем, “бо всохне”. Остерігалися також, “щоб місяць не вперся у вікно” — щоб місяць, особливо повний, не зазирав до хати. Тому звечора ретельно затуляли вікна фіранками, щоб місячне проміння не падало на сонну людину, бо та може стати сновидою: блукатиме вночі із заплющеними очима, вилазитиме на дерева й дахи, а від чийогось погуку може впасти й забитися на смерть.

Особливе значення мав місяць у щоденному господарському житті, кожною своєю фазою впливаючи на нього. Місяць, що має чотири фази (народжується, росте, старіє і вмирає) порівнювали з людиною. У Літинському повіті на Поділлі вирізняли фази місяця, які мали свої назви: молодик (новак), підповня і старик. На Житомирщині — чотири фази: молодик, підповня, повня і так звана “остання квартира”. У Луцькому повіті існував поділ на п’ять частин: “нив” (молодик), “перша квартира”, підповня, повня, “остання квартира”. Останню чверть іноді ще називали “гнилушею”. Час невидимого місяця — “переміною”.

Як росте місяць-молодик, так, вважалося, зростає все у природі. Тому за молодого місяця добре збирати цілющі трави, а дівчатам — підрізати косу. Той, хто народився за молодого місяця, моложавим буде все життя. Побачивши молодик, слід було попросити щастя і здоров’я. До місяця приказують:

Тобі, місяцю, з повні —
Мені на здоров’ї.
Тобі, місяцю, посвітитися —
Мені по світу надивитися,
Добре находитися.

Вважалося, що молодий місяць позбавляв зубного болю. Знахарі намагалися саме в цей час вишіптувати різні хвороби. Проте врізаний на молодику палець гоївся нескоро, тоді як у повний місяць – навпаки. На новаку не радили починати сіяти (згниє в землі, не дасть плоду, льон достигатиме неодночасно), не квасити овочів (будуть непридатні до вжитку). Про другу фазу місяця зауважували, шо народжений “на перекриї” — не довго живе у парі, залишаючись удівцем. А ще твердили, що в цей час найкраще розпочинати косовицю сіна. Щодо”гнилуші”, то під цю пору не можна було заготовляти сіна й деревини для будівництва — сіно гнитиме, а дерево поточить шашіль.

Людина ж, народжена “в ісході”, буде похмурою і буркотливою.Зате в цій фазі добре починати сіяти зернові. Місяцеві ріжки слугували господарям за добру ознаку, яку городину висаджувати: якщо ріжки догори — то слід садити ті рослини, що мають плоди “зверху” (огірки, помідори, перець); якшо місяць рогами донизу, то садили цибулю, моркву, ріпу.
За місяцем також передбачали погоду. Якщо ріжками донизу — на дощ чи мороз, угору — випогодиться; якщо почервонів — на вітер, зблід — на дощ. Гострі і яскраві ріжки — чекай доброї погоди; круті — на мороз. Якщо молодик з’явиться на небі, коли погідно, то добра погода триматиметься весь місяць.

Зоря

Зоря в міфах багатьох народів — це жінка. Дружина або сестра сонця, чи коханка місяця. Зоря пов’язана з Великою Богинею, чий чоловік, Бог неба, — це місяць. Стародавнє зображення півмісяця із зіркою символізує цю пару. Втілення отієї міфічної Зорі — це планета Венера (на небі увечері і вранці вона поряд із місяцем).

В епоху неоліту ранкова й вечірня зорі асоціювалися з Великою Богинею. *З нею пов’язували й сузір’я Великої Ведмедиці. Венера, як відомо, — це богиня кохання в римлян, котра перейняла функції Великої Богині. Цікаво, що планета Венера в давнину вважалася “зіркою зла”: римляни пов’язували її з Люцифером, фінікійці — з Вельзевулом, євреї з Азазелем, індіанці майя — зі змієм Кукульканом. Проте стародавні араби-язичники називали її “всемогутньою” і шанували як верховну богиню. Литовці уявляли ранню зорю у вигляді дівчини Аушріне, яка розпалює Сонцю вогонь, а вечірню зорю — як дівчину Вакаріне, яка той вогонь гасить. Давні греки вважали, що зоря сидить на золотому троні, вбрана в червоні та золоті шати.

Зоря в українському фольклорі — це символ дівчини, місяць — символ парубка. В українських обрядових піснях Зоря змальована як панна, дівчина-красуня. В неї біле личко, рум’яні щоки, чорні брови, руса коса. На світанку краля розсипає по луках і садах срібну й перлову росу. Росу бачить місяць, а краде сонце. Про це є загадка:

Зоря-зоряниця, красна дівиця
По церкві ходила, ключі загубила.
Місяць зійшов — ключі знайшов.

Зоря вишиває небо пурпуровими нитками, а діброва займається й палає, доки день не загасить. Очевидно, про таку дівчину-зорю співається у веснянці “Вербовая дощечка”:

Де ти, Насте, бувала, бувала,
Як діброва палала, палала?
Відром воду носила, носила,
Дібровоньку гасила, гасила.
Скільки в відрі водиці, водиці,
Стільки в дівчат правдиці, правдиці…

У колядках дівчина часто порівнюється із зорею:

Ой ясна, красна калина в лузі,
А ще красніша дівка Галочка,
По двору ходить, як зоря сходить,
По воду іде, як пава пливе,
В сінечки ввійшла — сінечки сяють…

Із зорею порівнюють гарну жінку, господиню:

Ой ясна, красна на небі зоря,
А ще найкраща в Івана жона.
По двору ходить, як місяць сходить,
В правій рученьці ключики носить…

Колядники ходять із семикутною або восьмикутною зорею. Способів виготовлення різдвяної зорі існує дуже багато. Колись для цього частенько використовували сито, до якого кріпили “промені” зорі.
Тепер способів побільшало: можна з тоненьких планочок або товстого дроту змайструвати каркас, який потім обтягнути папером чи тканиною, прикрасити фольгою, китичками з кольорових ниток, ялинковим “дощиком”. Буває, зірку випилюють із фанери й обклеюють кольоровим папером.

Зірки — зірки — це діти сонця й місяця у казковій небесній родині. Про це розповідається в колядках:

Ясен місяць — пан господар,
Ясне сонце — жона його,
Дрібні зірки — то їх дітки.

У замовляннях зустрічаються згадки про три зорі — вечірню, опівнічну, ранкову:

Ви, зорі-зориці,
Вас на небі три сестриці,
Одна вечірня, друга полунічна, третя світова.
Вечірня, зануди,
Полунічна, зачепи,
А світова (ім’я)
До (ім’я) приверни.

А ще за легендою, зірки — це душі спочилих пращурів. За іншими уявленнями, зірки — то душі живих. Кожна людина має на небі свою зірку. Коли людина народжується — на небі загоряється нова зірка. Отже, скільки душ живе на землі, стільки й зірок горить на небі. Якщо людина живе на землі добре, то і її зірка горить ясним, чистим світлом. Якщо ж не шанується — зірка слабка і тьмяна. “Така моя планида”, — кажуть про долю, маючи на увазі свою “небесну свічку”. Коли людина помирає — її зірка падає назустріч душі, що відходить.

Чумацький шлях — це дорога, яка веде душі людей у потойбіччя. За легендою, від середини ця дорога розходиться у два боки: одна веде в рай, друга — в пекло. А птахам цей шлях указує, куди летіти до Вирію.
По землі ж, орієнтуючись на зоряну дорогу, можна потрапити до Криму.

Зоря зображується по-різному. Буває із п’ятьма, шістьма, сімома, вісьмома променями. Для давніх українців було притаманне зображення парної кількості променів – 4, 8, 12, котрі симетрично вкладалися довкола кола, як доказ стійкості та симетрії*. Підтвердженням цього також Коло Свароже, котре графічно відображувало порядок розташування основних свят річного кола – Рідздво Дажбожича (зимового сонцестояння), Великдень (весняного рівнодення), Купайло (літнього сонцестояння), Світовида (осіннього рівнодення). Солярні знаки слугували як обереги, їх використовували як осібно, але й як елементи орнаменту у всіх різновидах ужиткового мистецтва: в різьбленні, малярстві-росписах, писанкарстві, вишивках, кераміці тощо. В основі графічної побудови простежується два накладених, але розведених між собою під кутом 45º хреса (хреста), що утворює 8-ми кутну зірку.
П’ятикутна зоря, відома в Ірані, Малій Азії, Месопотамії, на Криті та в Японії, — це знак Великої Богині. Так само, як і зображення руки (відповідно, із п’ятьма пальцями). Число 5 – це число Людини як в окультній традиції Сходу так і Заходу. Пряма пентаграма символізує Дух (вершина п’ятипроменевої зірки) і його Владу над чотирма стихіями.
Шестикутна зірка з’явилася ще на початку неоліту, це знак шести сторін горизонту, проте співвіднесених не із землею, а з небом. Шість, як подвоєння трійки, символізує втілення Божого Плану на Землі. Взаємопроникнення двох трикутників і утворення в результаті цього шестикутної зірки також виражає цю ідею в геометричних узорах. В складній, космічній інтерпретації – це символ єднання Макрокосмосу (Бога) і Мікрокосмосу (Людини). Трикутник, спрямований вершиною донизу, символізує собою Божественний Дух, що сходить на Землю та Людину. Трикутник вершиною догори – це символ Людини, що прагне до Неба, до духовної та фізичної досконалості, до досягнення Космічної Свідомості.
Сім – число, що повсюдно зустрічається у природі і належить до ряду Священних Чисел. Всі світи видимі і невидимі проявляють себе як семеричні. Дуже часто Древо зображують з сімома гілками, часто в супроводі семикутних зірок (зірок магів, астрологів). Це сім кольорів і сім нот музики. Це сім основних духовних центрів, або чакр, в людини, які теж співвідносяться з кольорами та нотами. Сім – це число таємниці. В усіх народів число сім надзвичайно поважалось, оскільки воно лежить в основі всієї еволюції.
Вісімка, як і шістка, символізує злиття, проникнення двох світів – духовного і матеріального. Найчастіше вісімка проявляється в геометричних орнаментах у вигляді восьмикутної зірки (народна назва “повна рожа”, або “рожа”, тобто троянда). Ця зірка зустрічається досить часто в подільських рушниках, і ще частіше у орнаментах сорочок, як чоловічих так і жіночих по всій Україні. Вісімка символізує космічну гармонію, рівновагу всіх речей. У багатьох культурах це символ Бога, Сонця, Зорі, під якою ми народилися, Року (колядницька зоря є 8-кутна).

Народ зафіксував положення над обрієм переважної більшості сузір’їв залежно від пори року та переміщення на зоряному небі.
Положення сузір’їв та зірок над обрієм слугувало також основним мірилом часу після заходу Сонця. Вже Віз перевернувся — скоро світитиме, — казали селяни. Важливим орієнтиром уночі був і Чумацький Шлях, який сприймався як покажчик напрямку на південь — у Вирій.

По зорях, Сонцю і Місяцю люди також орієнтувалися на місцевості. Номенклатура сторін світу в українців переважно загальнослов’янська і пов’язана із спостереженням Сонця (південь, схід, захід). Сонце було основним мірилом визначення часу вдень. Для цього спостерігали як за світилом, так і вимірюючи довжину власної тіні.

Своєрідним календарем був Місяць. Спостереження його сходу і заходу стало основою поділу року на місяці, а сам термін, що означає 1/12 частину року, збігається з назвою небесного світила. Відповідно до фаз Місяця календарний місяць поділявся на кілька частин (молодик, підповня, повня, остання квартира), а тридобовий період невидимості у русі Місяця називався переміною. Значна частина цих назв також загальнослов’янська за своїм походженням.

Широко побутували прикмети, що дозволяли прогнозувати погодні зміни протягом найближчого часу за особливостями сходу і заходу Сонця, його кольору, за виглядом нічного неба, яскравістю зірок і Місяця тощо. Так, повсюдно вважалося:

Вечором сонце за стіну (хмару. — Rosava) заходить — буде дощ;
Чистий захід сонця — на добру годину;
Сонце при заході яскраво-червоне — на вітер;
Місяць обгородився — на дощ;
Стовпи біля місяця — на вітер;
Місяць-молодик сходить ріжками вниз — на дощ;
Молодик з’являється у дощову погоду — місяць буде дощовий;
Червоно-багряні зорі звечора — на негоду;
Ясне зоряне небо — на погоду.

Українці були добре обізнані з основними закономірностями руху Сонця і Місяця. Це ритуальне закріпилося у святкуванні днів літнього і зимового сонцестояння. Народні астрономічні знання українців фіксують і інформацію про інші небесні явища (комети, метеорити, північне сяйво тощо).

Використані матеріали:
«100 образів української міфології»;
С.Плачинда «Словник давньоукраїнської міфології»
Джерело

 

.

поділитися

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex
Останні матеріали:
2leep.com

1 коментар

Залишити коментар

Ви маєте бути авторизовані, щоб розмістити коментар.

Всі права застережено 2009-2012 © Світанкові роси