Нація з погляду біології. Неполіткоректні висновки

_1253988756_803841_proschajte-myi-poslednie

Національні і расові «забобони», тобто уявлення про недопустимість змішаних шлюбів, з точки зору біологічного здоров’я, різноманіття і загальної адаптивності Homo sapiens як виду мають не негативне, а виражено позитивне значення.
Зрозуміло, ми усвідомлюємо те, що сама постановка питання є відвертим ляпасом сучасним нормам т. з. «політкоректності» і, поза сумнівом, викличе відповідну реакцію її адептів. Це не повинно нас бентежити, тому що в останні десятиліття «політкоректність» перетворилася на агресивну ідеологічну доктрину, що систематично і по-диктаторськи придушує свободу наукової, суспільної, філософської і релігійної думки. У нас немає підстав надавати цій мракобісній доктрині хоч яку-небудь пошану. Набагато важливіше й істотніше інше питання: наскільки коректна така постановка питання з наукової точки зору?

НАЦІЯ: ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ

Поняття «нація» має в суспільних науках багато різних, далеко не тотожних визначень. Під цим словом часом розуміються абсолютно різні речі. Тому, кажучи слово «нація», завжди необхідно уточнювати, в сенсі якого з визначень вживається дане слово. Протягом останніх двох років відомий публіцист і громадський діяч С. Г. Кара-Мурза опублікував ряд праць, в яких популярно виклав основні підходи у визначенні понять нації й етнічності, що існували й існують понині в науці. Ці праці мають надзвичайну важливість, не дивлячись на свій реферативний характер, – тому, що роблять доступною для досить широкої аудиторії ту сферу знання, яка раніше була майже в монопольному володінні професійних учених, вузько спеціалізованих у відповідних питаннях.

Вся безліч існуючих підходів до визначення поняття «нації» і до природи самого відповідного феномену можна розділити на два принципові напрями – примордіалізм і конструктивізм.

Примордіалізм виходить з того, що нація є об’єктивно і незалежно від суб’єктивного сприйняття існуючою спільністю людей. Найбільш радикальні форми примордіалізму вважають національну спільність, по-перше, «первинною» і в певному значенні «надісторичною», а, по-друге, такою, що має кровноспоріднену природу. Такий підхід до розуміння природи етносу / народу / нації сам по собі має глибоке історичне коріння і, мабуть, є первинним людським уявленням про природу нації. В усякому разі, і в Біблії, і в епічній, і в літописній літературі ми частенько стикаємося з уявленням про народ як про сукупність нащадків однієї сім’ї. М’якші форми примордіалізму виходять не з біологічної, а з господарсько-економічної, культурної, мовної, релігійної або іншої соціальної детермінованості приналежності до етносу / народу / нації. Проте, і в цьому випадку нація розуміється як об’єктивно існуюча людська спільність.

Принципово інший підхід у конструктивістів. Вони розуміють націю як спільність, свідомо і цілеспрямовано конструйовану елітами за допомогою ряду методів і з використанням «примордіалістських» ідей в якості дієвих міфів, що не відображають реальність, а формують її. З точки зору конструктивістів первинним чинником виникнення і підтримки національної спільності виступають не об’єктивні біологічні або соціальні ознаки, а суб’єктивне їх сприйняття. Тобто первинною виявляється суб’єктивна колективна самосвідомість, яка, опанувавши маси, стає історичною діючою силою, що проявляє себе як «об’єктивний» історичний чинник. Іншими словами, не об’єктивна приналежність до нації породжує національну самосвідомість, а ініційована національна самосвідомість формує націю.

Конструктивісти можуть привести довгий перелік прикладів того, як за декілька десятиліть були сконструйовані народи зі своїми «древніми мовами» (насправді придуманими конкретними філологами) і зі своєю «древньою історією» (що була придумана конкретними ентузіастами, а потім обросла народним міфологічним новотвором). Проте, оскільки шляхом певних маніпуляцій націю можна сконструювати і зібрати, її так само можна й розібрати або перезібрати на інших підставах, якісно змінивши її властивості і характеристики.

Коротко кажучи, з точки зору примордіалістів нація є швидше організмом, який, можливо, і належить історичному контексту, але народжується, живе і вмирає за своїми внутрішніми об’єктивними законами. В крайньому випадку, він може бути знівечений або навіть знищений зовнішньою дією, але і в цьому випадку він залишається організмом. З точки зору конструктивістів нація є швидше не організмом, а механізмом, який можна збирати і розбирати з деталей і блоків, задаючи тим самим йому конкретні «тактико-технічні характеристики».

Слід також вказати на те, що у ряді теорій поняття «етносу», «народ», «національність» і «нація» розділяються, а часом і протиставляються один одному. Наприклад, в марксизмі формування націй пов’язується лише з розвитком капіталізму, а докапіталістичні народи націями не визнаються (не дивлячись на те, що саме латинське слово «natio» виникло задовго до появи капіталізму і є точним еквівалентом слова «народ»). В деяких випадках нація розуміється як кінцева фаза розвитку етносу і так далі. В рамках цієї праці поняття етнос, народ і нація розуміються як синоніми.

ЧИ ІСНУЮТЬ «ЕТНІЧНІ ГЕНИ»?

Зрозуміло, що нація є феноменом соціальним або, кажучи точніше, має соціальні прояви. Але чи означає це, що вона не проявляється також і як феномен біологічний? Стверджувати подібне означає, по суті, заперечувати біологічну складову людської природи або, щонайменше, біологічне значення пов’язаної з національним розділенням диференціації людства як виду.

Якщо ж ми стоїмо на наукових позиціях і визнаємо коректність вживання біологічної методології до пізнання людини, то і нація як феномен може розглядатися з точки зору своєї біологічної складової (що, само собою, не заперечує і не відміняє наявність в ній соціальної складової, не пізнаваної біологічними методами).

Що ж є біологічна складова нації?

Найперше і найпростіше біологічне трактування нації як потомства однієї сім’ї або навіть одного роду, що розмножилося, тобто як внутрівидової групи, що має монофілетичне походження, вочевидь, не вірна. Історія практично будь-якої нації демонструє поліфілітичність (походження від різних предків) її початкового субстрату, якщо лише сама ця історія досить добре вивчена і не зводиться до легендарно-міфологічних джерел.

Друге біологічне трактування по-суті ототожнює націю з підрасою, тобто зводить питання до наявності генетичних маркерів, що відрізняють дану націю від інших націй. Ця точка зору має свої резони, але, в той же час, має й істотні обмеження.

Дійсно, кожна «історично стала» нація має свій характерний антропологічний тип або, кажучи точніше, спектр антропологічних типів. Дійсно, нації відрізняються генетично. Проте генетична відмінність націй є властивість швидше статистична, ніж індивідуальна. Іншими словами, кожна нація характеризується своєю частотою алів (дискретних альтернативних генетичних ознак), яка відрізняє її від інших націй. В іншої, скажімо, сусідньої нації частота присутності алелів вже буде іншою. Але при цьому, хоча і з іншою частотою, вони будуть присутні. Грубо і спрощено кажучи, ми зможемо встановити генетичну різницю між вибіркою з тисячі росіян і тисячі поляків, але, швидше за все, не зможемо за генетичними характеристиками визначити, чи є окремо взятий індивідуум поляком або росіянином. Практично будь-яка генетична ознака, що зустрічається в одного народу, зустрічається і в сусіднього, але з іншою частотою.

Звичайно, ми завжди за генетичними ознаками зможемо відрізнити росіянина від негра або від японця, але не зможемо відрізнити від поляка, фінна або німця. Генетичні маркери расової приналежності є, і вони проявлені у фенотипі. Але генетичних маркерів, які б дозволяли диференціювати представників біологічно близьких націй, що відносяться до однієї раси, не існує. Специфічного гена рускості в російській крові немає, як немає гена німецькості, польськості або фінськості. Є лише статистичні відмінності в частоті присутності певних генетичних ознак. Якщо уявити нації у вигляді багатовимірних генетичних полів, то, хоча центри цих полів і матимуть різні координати, але перекривання буде настільки велике, що жодного певного кордону між ними, виходячи з самих лише генетичних ознак, ми провести не зможемо.

НАЦІЯ ЯК ЛЮДСЬКА ПОПУЛЯЦІЯ

Отже, ми прийшли до висновку, що біологічне трактування нації як монофілетичної групи або як генетично маркованої підраси не відповідає дійсності. Але це не означає, що нація не має біологічного прояву. У біологічному аспекті нація проявляє себе як популяція усередині людського виду, тобто як група особин одного виду, відносно ізольована в репродуктивному відношенні від інших аналогічних груп того ж виду. В рослинному і тваринному світі основним чинником такої ізоляції (і, відповідно, розділення видів на популяції) найчастіше виступають географічні перешкоди, що повністю або частково розділяють ареал виду. Рідше чинниками розділення на популяції виступають інші причини, наприклад, відмінність біологічних ритмів або поведінкових стереотипів між двома групами особин одного виду, що створює певний репродуктивний бар’єр навіть в умовах загального географічного ареалу. Проте звичайне формування таких чинників є вторинним і само по собі є наслідком колишнього розділення ареалів.

Людські нації частенько не розділені істотними географічними перешкодами і їх кордони рідко визначаються нерівномірністю щільності населення. Перешкоди між націями мають найчастіше не природну, а соціальну причину. Це, по-перше, відмінність культур і стереотипів поведінки, відмінність мов, що утруднює міжнаціональне спілкування, нарешті, наявність політичних бар’єрів у формі кордонів і дискретного громадянства. Крім того, в переважній більшості випадків (з прадавніх племінних часів і аж до теперішнього часу) міжнаціональні подружжя піддавалися суспільному осуду як нерівні та нечисті, а змішане потомство (особливо, якщо між націями є помітні антропологічні відмінності) – як неповноцінне. Можна знайти історичні приклади послаблення або навіть повного згасання соціального засудження змішаних шлюбів, але, проте, не дивлячись на наявність виключень, таке ставлення є домінуючим і на побутовому рівні діє й сьогодні, не дивлячись на всі зусилля пропаганди «політкоректності».

Отже, у випадку націй причинно-наслідковий зв’язок обернений по відношенню до звичайного: не біологічна база отримує соціально-культурне оформлення, а соціально-культурні чинники породжують феномен, що має безперечне біологічне значення, – розділення людства на відносно ізольовані один від одного в репродуктивному відношенні внутрівидові групи навіть в умовах, коли природних (географічних) причин для такого розділення немає.

Прояви націоналізму у всій їх сукупності, починаючи від самого існування національних культур, що розрізняються одна від одної, і національних мов, включаючи національно-культурну самоідентифікацію і самосвідомість і закінчуючи політичним націоналізмом і навіть проявами ксенофобії і расизму, є причиною важливого біологічного результату: розділення людства на відносно ізольовані репродуктивні співтовариства. Чи є цей результат з точки зору біологічного стану людства позитивним чи негативним?

БІОЛОГІЧНА РІЗНОМАНІТНІСТЬ ЯК ПРОЯВ АДАПТАЦІЇ

Природознавство достатньо скептично ставиться до будь-яких питань, що мають не лише «етичний», але і взагалі ціннісний підтекст («краще-гірше», «корисніше-шкідливіше», «розвинений-примітивний» і тому подібне). Насправді, така постановка питання є ніщо інше, як спроба екстраполяції чисто суб’єктивних оцінок і антропоморфних характеристик на природні процеси. Грубо кажучи, в природі ми маємо лише феномен, а будь-яка його оцінка лежить за рамками природи. В більшості випадків процеси адаптації і процеси патології невіддільні один від одного. І, тим не менше, відмінності ознак приводять до відмінностей у життєздатності та репродуктивному потенціалі. Те ж саме можна сказати про ефекти тих або інших дій. Це дає підставу хоча і з обережністю і з застреженнями, але все таки вживати такі поняття як «корисна» і «шкідлива» ознака, як «позитивне» і «негативне» значення тієї або іншої дії, пам’ятаючи, звичайно, про відносність подібних оцінок. Зробивши це необхідне застереження, перейдемо, власне, до обговорення біологічного значення репродуктивної ізоляції.

Біологічна різноманітність виду є результатом його біологічної еволюції і адаптації до умов середовища. Це повною мірою може бути віднесено і до людського виду. Расові біологічні відмінності, що сформувалися, вочевидь, на базі загальних механізмів внутрівидової еволюції, і пов’язані з географічною, а не соціально-заданою ізоляцією людських груп, мають очевидне адаптивне, пристосувальне значення. Найбільш яскравий і очевидний приклад – це пігментація шкіри, яка захищає негрів від надлишкового ультрафіолету, а європеоїдам, що живуть в умовах його дефіциту, що не перешкоджає використовувати його для синтезу вітаміну Д. При цьому разом з очевидними і яскраво вираженими адаптивними расовими ознаками є й ознаки, які або нейтральні в плані адаптації, або такі, що адаптивне значення їх не зрозуміле.

Проте, загальна расово-антропологічна різноманітність людства має очевидне адаптивно-пристосувальне значення до конкретних географічних і кліматичних умов. Але цим пристосувальним значенням справа не обмежується. Не менше, а, може бути, і важливіше те, що різноманіття популяції створює важливий запас міцності виду в особі тих «нейтральних» ознак, які можуть стати критичними для виживання в разі різкої зміни умов довкілля. Наприклад, ті або інші алелі можуть виявитися чинниками стійкості до неіснуючих зараз, але таких, що можуть з’явитися в майбутньому, збудників захворювань або до токсичних речовин, які зараз не виступають активними чинниками. Проте ці ж самі ознаки можуть в той же самий час мати і негативне значення, наприклад, бути причиною метаболічних порушень.

Біологічне розмаїття людства, що існує за рахунок відносної ізоляції його репродуктивних співтовариств, є найважливішим чинником таких «резервних» властивостей, кожне з яких може при зміні умов виявитися як рятівним, так і згубним для своїх носіїв, але їх сукупність різко підвищує стійкість виду в цілому.

Вочевидь, що сформувалася ця різноманітність переважно в результаті географічної, а не соціально-культурної ізоляції, проте в умовах сучасного рівня розвитку транспорту ці географічні бар’єри втратили всяке значення. Єдиним чинником і гарантією збереження біологічної різноманітності стають поведінкові, соціально-культурні і політичні чинники. Найважливішими з них виступають відносна закритість національних кордонів і суспільне засудження міжнаціональних і, особливо, міжрасових статевих зв’язків. Різке ослаблення обох цих чинників в останні десятиліття призводить до стрімкої метисації людства, що робить його усе більш однорідним і одноманітним, а, отже, все менш біологічно стійким.

РЕПРОДУКТИВНА ІЗОЛЯЦІЯ ЯК ЧИННИК ЕФЕКТИВНОСТІ ПРИРОДНОГО ДОБОРУ

Відомо, що найшвидше еволюційні процеси йдуть в ізолятах, тобто маленьких популяціях, ізольованих від основного ареалу. Це пов’язано з механізмами зміни співвідношення алелів у генофонді популяції.

Більшість мутацій рецесивні. Це означає, що в разі, якщо одна з хромосом нормальна, а друга несе мутацію, то ознака мутанта ніяк зовні не виявляється. Домінантних мутацій, тобто таких, які виявляються навіть в разі, якщо мутацію несе лише одна хромосома з двох, порівняно небагато.

Оскільки більшість мутацій рецесивні, то, виникнувши, вони ніяк не виявляються, і природний відбір на них ніяк не діє до тих пір, поки частота певної мутації, що зустрічається в популяції, настільки низька, що вірогідність їх виходу в гомозиготу (тобто зустрічі в одній заплідненій яйцеклітині) мізерно мала.

Природний відбір починає діяти лише тоді, коли (і якщо це відбувається взагалі!) мутація стає настільки частою, що починає регулярно виходити в гомозиготу і виявлятися як ознака. І лише з тієї миті, як ознака починає виявлятися, природний відбір може або підхоплювати її, або пригнічувати.

Переважна більшість мутацій з точки зору впливу несених ними ознак на життєздатність і репродуктивний потенціал особини є шкідливими. Це й зрозуміло, оскільки мутація є випадковим і нецілеспрямованим порушенням спадковості, і вірогідність при цьому отримати позитивний результат така ж, як вірогідність підвищити художню цінність тексту книги шляхом внесення випадкових помилок при її наборі. Тому основна дія природного добору виявляється в тому, що він знищує носіїв мутації, тим самим знижуючи частоту мутації в генофонді до рівня, який з високою вірогідністю виключає її вихід в гомозиготу і проявлення як ознаки. У тих же виняткових випадках, коли мутація несе ознаку, що позитивно впливає на життєздатність і репродуктивний потенціал особини, прояв цієї ознаки в гомозиготному організмі приводить до підвищення частки потомства даної особини і, відповідно, до збільшення частки мутованої алелі в генофонді популяції.

Звідси висновок: чим вище репродуктивна ізоляція усередині виду (тобто, чим дрібніші популяції), тим швидше нова мутація проявляє себе як ознака і, відповідно, тим інтенсивніше йде процес очищення генофонду від шкідливих мутацій, а також і швидше проявляють себе і підхоплюються природним добором корисні ознаки. При цьому репродуктивна ізоляція, яка практично ніколи не буває повною і абсолютною, служить досить надійним бар’єром для «витікання» шкідливих, пригнічених природним добором і тому порівняно рідких мутацій в сусідні популяції, але сповна може пропускати перенесення частих, підхоплених природним добором алелів, що стали переважаючими.

І навпаки, розмивання репродуктивних кордонів між популяціями призводить до того, що «шкідливі» мутації не виходять в гомозиготу, не проявляють себе і тому не вичищаються природним відбором до тих пір, поки не накопичаться в достатній кількості в генофонді вже не окремої популяції, а всього виду. Іншими словами, в цьому випадку при тій же самій швидкості мутагенезу (утворення мутації) інтенсивність її відбраковки різко знижена, що, природно, веде до зростання її частоти в загальновидовому генофонді. Але корисна мутація (пам’ятатимемо, що це велика рідкість) в разі розмитих кордонів популяцій теж «ховається» в гетерозиготі і не проявляє себе, а тому не підхоплюється природним відбором, до тих пір, поки не накопичиться в результаті випадкового мутагенезу в загальновидовому генофонді до статистично помітної частоти, що, враховуючи рідкість такої мутації і об’єм видового генофонду, якщо не неможливо, то практично вкрай маловірогідно.

Отже, чим більше вид структурований на окремі малі популяції, тим інтенсивніше він самоочищається від шкідливих мутацій і тим швидше виявляються і підхоплюються мутації корисні.

Наявність процесів видоутворення і рушійного природного відбору (тобто витіснення новими алелями колишніх) у людського виду багатьма авторами ставиться під сумнів. Проте роль стабілізуючого природного відбору (тобто очищення від постійно виникаючих шкідливих мутацій в результаті ними ж викликаного зниження репродуктивного потенціалу їх носіїв) безперечна. Інакше (особливо з врахуванням техногенного підвищення мутагенезу) людство приречене повністю виродитися в фізичних і розумових інвалідів.

Але стабілізуючий відбір, так само, як і будь-який інший, тим ефективніший, чим більше бар’єрів на дорозі «розповзання» мутації по видовому генофонду. А в умовах сучасного розвитку транспорту єдиний механізм існування таких бар’єрів – це неприйняття суспільством змішаних шлюбів і заборонне міграційне законодавство.

КОНТРАРГУМЕНТ: ЗВИРОДНІННЯ ЗАМКНУТИХ ГРОМАД

Проти перерахованих вище аргументів зазвичай висувається два контраргументи. Перший – це відомий ефект звиродніння замкнутих, географічно або соціально ізольованих громад. Або, що те ж саме, добре відомий ефект підвищеної частоти потворності і вроджених хвороб у потомства близькоспоріднених шлюбів (внаслідок чого цілий ряд цивілізацій забороняють близькоспоріднені шлюби і розглядають статеві стосунки між родичами як недопустимі і злочинні). Другий аргумент – це відомий як у рослинному, так і в тваринному світі (не виключаючи й людину) ефект гетерозису, тобто помітного позитивного ефекту метисації на здоров’я і репродуктивний потенціал метисів першого, а інколи й кількох подальших поколінь.

Обидва ці ефекти відомі і легко пояснюються. Людина, як і всі багатоклітинні тварини і переважна більшість рослин, є істотою диплоїдною, тобто кожна її клітина (окрім статевих) несе подвійний набір хромосом. Тобто кожен «вид» хромосоми представлений гомологічною парою, в якій одна дісталася спадково від батька, а інша – від матері. Чим ближче спорідненість батька і матері, тим більше схожі хромосоми, що дісталися від них. Отже, тим більше вірогідність, що материнська і батьківська хромосоми нестимуть мутацію поодинці в тому ж самому гені, тобто дитя виявиться гомозиготним за цією мутацією. В цьому випадку мутація проявить себе як ознака. Саме тому частота потворності і спадкових генетичних захворювань у нащадків родинних шлюбів різко підвищена.

Навпаки, якщо батько і мати несуть гранично різні генетичні ознаки (у граничному випадку належать до різних рас), різко підвищується вірогідність того, що дитя буде гетерозиготним за максимально можливим числом ознак. Оскільки мутації в більшості своїй є шкідливими (тобто, виявляючись як ознака, знижують здоров’я і репродуктивний потенціал), але при цьому рецесивними (не виявляються в разі, якщо дану мутацію несе лише одна з пари гомологічних хромосом, а друга нормальна), то чим більше розрізняються батьківська і материнська хромосоми, тим більше вірогідність, що генетичні дефекти кожної з них компенсуються іншою.
Якщо ми для наочності уявимо мутації у вигляді «дірок» на хромосомі, то, чим більше генетично розрізняються батько і мати, тим більше вірогідність, що дірки на материнській і батьківській хромосомах виявляться в різних місцях і ніде не збіжаться. У цьому і полягає одна з причин ефекту гетерозису – тобто збільшення життєздатності гібридів перших поколінь унаслідок того, що воно успадкувало певний набір різних алелів від своїх різнорідних батьків.

Друга можлива причина гетерозису пов’язана з ефектом наддомінування, коли шкідлива або навіть смертельна в гомозиготному стані мутація в гетерозиготі не лише не проявляє свого негативного ефекту, але проявляє протилежні властивості – підвищує індивідуальну життєздатність або репродуктивний потенціал особини.

З ефектом гетерозису тісно пов’язаний так званий «ефект рідкісного самця» – генетично запрограмована поведінковою програма, відповідно до якої самець з рідкісними для даної популяції ознаками є привабливішим для самок, а самка з рідкісними ознаками – привабливішою для самців.

У відношенні до людини явище гетерозису означає сприятливість міжетнічної і навіть міжрасової метисації. Як це співвідноситься з тим, що було сказане нами вище?

У попередніх главах йшлося про оцінку довгострокових наслідків метисації для виду в цілому, а в даному випадку йдеться про безпосередні наслідки для метисів першого, другого і, рідше, третього покоління (позитивний ефект гетерозису у ряді поколінь швидко затухає). Але хіба не складається, в кінцевому результаті, генетичний стан виду з сукупності генетичних станів його представників? Як же може явний позитивний (хай і затухаючий у ряді поколінь, але такий, що не змінявся на негативний) ефект на генетичне здоров’я окремих особин означати негативний ефект на стан видового генофонду в цілому?

Для того, щоб відповісти на це резонне питання, ще раз звернемо увагу на те, за рахунок чого досягається позитивний ефект гетерозису. Він досягається за рахунок гетерозиготності по максимальному числу генів, тобто, грубо кажучи, за рахунок максимального заховання наявних негативних мутацій. Але самі-то мутантні алелі при цьому ні з генотипу метиса, ні із загальновидового генофонду нікуди не зникають! Більше того, за рахунок того, що шкідлива ознака прихована, метис отримує додаткові переваги в репродуктивному потенціалі, тобто підвищує частоту своїх як материнських, так і батьківських алелів у видовому генофонді. Відмітимо: не за рахунок того, що він несе корисну генетичну ознаку або хоч би несе мало шкідливих мутацій (як в разі звичайного природного добору), а лише за рахунок «заховання» своїх генетичних дефектів.

Навпаки, в разі близькоспорідненого шлюбу підвищується вірогідність того, що мутація проявить себе в явному вигляді, тобто у вигляді тієї або іншої потворності, яка не дозволить її носієві мати власне потомство. В цьому випадку із смертю індивіда з генофонду популяції буде виведено відразу дві мутантні алелі – материнська і батьківська. Те, що для окремо взятого індивіда стане життєвою драмою, для виду в цілому буде генетичним очищенням і гігієною.

Проте на цьому моменті необхідно зупиниться детальніше. Родинні шлюби (інбридинг) виявляться для популяції і виду в цілому корисною генетичною гігієною лише в тому випадку, якщо існує високий природний добір, тобто в разі, якщо батьки народжують багато дітей і лише частина з них виживає. Висока народжуваність у поєднанні з високою смертністю (перш за все дитячою) впродовж століть і тисячоліть підтримувала генетичне здоров’я людства. У цих умовах могли існувати цивілізації, які не лише не засуджували і не забороняли, але і заохочували родинні шлюби (аж до шлюбів між рідним братом і сестрою), і при цьому не вироджувалися століттями.

Навпаки, сучасна модель (народжувати мало, але виходжувати всіх народжених) фактично зводить якщо не до нуля, то до мінімуму чинник природного добору. Швидкість виникнення мутацій при цьому не знижується (а з врахуванням ряду техногенних чинників вона виявляється істотно вищою, ніж в доіндустріальному суспільстві), а очищення генофонду від мутацій блокується. Це веде до стрімкого накопичення в генофонді мутацій, що викликають спадкові захворювання самого різного роду – від алергії до розумової неповноцінності. У цих умовах будь-яке репродуктивне замикання соціальної групи дійсно веде до звиродніння, тобто до прояву в явній формі тих генетичних дефектів, які вже незалежно від цього були накопичені, але за рахунок припливу свіжої крові маскувалися і не проявляли себе у фенотипі.

Проблема «вирішується» сьогодні за рахунок штучної, заохочуваної міжетнічної і міжрасової метисации, генетичного консультування в рамках планування сім’ї і медичних заходів, направлених на лікування проявів генетичних хвороб або профілактики викликаних генетичною дефектністю схильностей. В крайньому випадку, робляться спроби генотерапії, тобто внесення змін до генетичного апарату соматичних клітин в цілях лікування захворювань. При цьому статеві клітини не зачіпаються, і «вилікуваний» благополучно передає своїм нащадкам всі свої мутантні алелі.

Таким чином, всі сучасні методи вирішення проблеми не лише не вирішують її насправді, але й посилюють, постійно беручи позику в майбутнього. Всі ці методи насправді лише приховують прояв мутації, тобто ще більш блокують дію природного добору і ведуть до лавиноподібного накопичення дефектних мутантних алелів у генофонді людства.

НЕПОЛІТКОРЕКТНІ ВИСНОВКИ

1. Опосередковане соціальними, культурними і політичними механізмами розділення людства на відносно ізольовані один від одного в репродуктивному відношенні співтовариства має важливе значення для біологічного здоров’я людства як виду. Національні і расові «забобони», тобто уявлення про недопустимість змішаних шлюбів, з точки зору біологічного здоров’я, різноманіття і загальної адаптивності Homo sapiens як виду мають не негативне, а виражено позитивне значення.

2. Необхідною умовою життєздатності людства є дія природного добору або адекватна його заміна штучним добором у формі, наприклад, ранньої ембріональної діагностики явних або прихованих генетичних захворювань.

3. Нинішня система «боротьби» з генетичними дефектами (включаючи злам національно-етнічних і расових бар’єрів і метисацію людства, генетичне консультування при створенні сім’ї, генну і медикаментозну терапію генетичних захворювань) націлена виключно на інтереси окремо взятого індивіда і усуває лише зовнішні фенотипічні прояви дефектів, а не самі генетичні дефекти. Більш того, борючись із наслідками, вона істотно посилює причину. У перспективі це неминуче призведе до загибелі всієї тієї частини людства, яка буде залучена в даний процес. Природний добір візьме своє зі всіма відсотками, що набігли.

4. Безумовну біологічну перевагу отримають бідні етноси, що не мають в даний час доступу до «благ» медицини, найменш метисовані (унаслідок непривабливості своїх країн для міграції) і мають високу народжуваність і високу смертність.

5. Якщо цивілізовані країни найближчим часом не переглянуть корінним чином самі основи свого існування і свої етичні уявлення, майбутнє людства належить диким народам, не охопленим самогубством цивілізації. Цивілізовані народи мають три можливі виходи. Або свідомо повернутися до природного стану (висока народжуваність, висока смертність, мінімум медицини), що, звичайно, малоймовірно. Або узяти на себе відповідальність за наслідки власних дій і компенсувати зниження природного добору штучними євгенічними засобами. Або виродитися і загинути під ритуальні мантри ревнителів політкоректності та гуманістичного моралізму.

Сергій Олександрович Строєв, кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник

Джерело

.

поділитися

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex
Останні матеріали:
2leep.com

1 коментар

  1. Ingulets коментує:

    Змішані шлюби, це виродження людини.

Написати відповідь до Ingulets

Підтвердіть що Ви не бот - виберіть чоловічка з піднятою вгору рукою:

Всі права застережено 2009-2012 © Світанкові роси