Українська духовна верства – волхви

volhv2

Відуни – язичницька духовна верства

Усі давні суспільства мали чітко розмежований кастовий поділ. Українська духовна верства мала у давнину той же статус, що в Індії брахмани, жерці, представники вищої касти.

В Україні відомо кілька назв на позначення людей, які мали відношення до релігійної обрядовості: волхви, кудесники, жерці, а також чарівники, відуни, віщуни, потворники, знахарі й навіть скоморохи. Звичайно, всі ці назви стосуються людей із різними функціональними обов’язками. В українців-русичів, як і у всіх слов’ян, існувала своєрідна ієрархія жерців: кожне плем’я чи поселення мало свого волхва. На чолі стояв головний волхв чи жрець держави, який був близьким до князя. Вірогідно, усі важливі справи в князівстві вирішувалися на князівських радах, в яких брали участь найшанованіші волхви. Про це оповідає й Велесова Книга: “Всякий рід правився кудесником, що жертви творив. І всякий рід мав старшого кудесника, який іншим радогоші давав. Сей перший має на чолі Дажбога, йому ж і служить (творить). Се бо главою обраний, і стане він праворуч нас. І стане він начальником у Києві, тому радіємо славі” (дошка 33)22.

Були й жінки-волхвині: у фольклорі зрідка зустрічається назва волхва (жін. рід від волхв). Жінок, які вміли лікувати, чарувати, передбачати майбутнє (тобто “творити” чудеса), називали потворинями, потворницями. Негативного відтінку це слово набуло тільки після християнізації, а згодом воно стало означати бридку істоту взагалі.

Про незвичайні властивості й певні астрономічні знання цих волхвинь можемо тільки здогадуватися. У Києві неподалік від самого Софійського собору знайдене пряслице з написом: “Потворині пряслень”, що датується близько XII—XIII ст. Те, що пряслице було знайдене в скарбі серед коштовних золотих і срібних речей, свідчить, що воно було великою цінністю для його власниці. За даними археології, пряслиця в Україні з’являються вже у пізньому палеоліті. Знахідки пряслиць наочно свідчать про їхню священність не тільки як знарядь праці, а й як пристосування для спостережень за небесними світилами.

Деякі пряслиця мають астральні знаки (сонця, місяця, сузір’їв) або календарі, а також іменні написи чи монограми, що вказують на ім’я власниці, вірогідно, значної особи. Поруч із такими іменними речами знаходять і звичайні неорнаментовані пряслиця, які, напевно, використовувались за своїм прямим призначенням.

На підтвердження думки про те, що пряслице було своєрідним “оком”, через яке дивилися на сонце й місяць, Микола Чмихов наводить народні загадки: “Із вікна у вікно — веретено” або “Лисий жеребець через прясла глядить”. Такими священними і лікувальними властивостями були наділені не тільки прясла, але й інші предмети — камінці з дірочкою посередині (пробиті блискавкою), вироби з металу (топірці) тощо.

Отже, й пряслиця можемо розглядати як атрибути волхвинь чи жриць традиційних культів. Атрибутами волхвів були також крем’яні знаряддя (стріли), амулети у вигляді солярних знаків, різні символи, жезли (киї з наконечниками). Відоме навершя скіфського волхва з кількома дзвіночками, що звисають на ланцюжках, створюючи мелодійні звуки при ударах палицею об землю, чи якихось інших рухах. Це навершя, вірогідно, є мистецьким зображенням Бога Папая (Сварога) і Дерева Життя, на якому сидять птахи-деміурги (Творці Світу). Також тут є зображення сонця і місяця. Ймовірно, таке навершя прикрашало волхвівську палицю, а дзвіночки служили для певної магічної мети.

Зображень волхвів до нас дійшло небагато. Відомий згадуваний уже портрет Миробога з Бушівського храму, а також деякі зображення волхвів у літописах. Так, наприклад, у Радзивіллівському літописі під роком 1071 вміщена мініатюра — зображення волхва у білому довгополому одязі з широкими рукавами, вишитому спереду вздовж усієї застібки, з широкою відлогою (вірогідно, капюшоном). Як називалося це вбрання, нині важко встановити, хоча можна припустити, що старослов’янське слово кобь (ворожіння за пташиним польотом) пов’язане з давньою назвою капюшона коба, можливо, іі українською назвою одягу кобеняк, яка пізніше стала означати верхній одяг із відлогою, але без рукавів.

волхвУ літописах зустрічаємо фрагменти висміювання традиційної віри, звичаїв, які називаються “срамними”, або “бісівськими”. Досі слово “біс” пояснювалося тільки через призму християнського мислення: “чорт”, “нечиста сила” тощо. Більш давнє його значення (індоєвропейське) — “блищати”, “світити”. Мабуть, у давнину бісами називали волхвів, які світили (запалювали) ритуальне вогнище на жертовнику. Споріднені слова біситися, біснуватися первісно могли означати ритуальний стан жерця під дією спеціального напою, що супроводжувався нам чи якимись магічними заклинаннями (пор. назви рослин: бісина, бісдерево). З часом бісами стали називати всіх іновірців (мусульман, юдеїв): бусурман, басурман, бісурман.

Негативного значення християни надали також слову жерти, шо первісно означало “приносити дари богам” (давньоіндійське ger — перейшло в жер- і означає “горіти”), тобто спалювати дар на вогнищі. Можливо, й джерело (жерело) мало значення жертовника — місця, де перебуває Божество і куди приносять жертви. Етнографами дуже часто фіксуються звичаї принесення жертв саме воді, особливо джерельній.

Функції духовної верстви були надзвичайно різноманітні, оскільки у всіх сферах народного життя користувалися порадами і допомогою волхвів, знахарів та чаклунів. Жерці, які здійснювали обряди богослужіння й жертвоприношення, пильно стежили за тим, аби вироблені протягом віків ритуали виконувалися за всіма правилами. Саме вони були розпорядниками на всіх обрядових іграх, богослужіннях, жертвоприношеннях, тризнах. Волхви-астрономи за зоряним небом визначали і встановлювали часи молінь, оранки, сівби та збирання врожаю. Були серед них і такі люди, які мали величезну магічну силу, завдяки якій вони могли впливати на погоду. Волхвів, які мали таку надприродну силу, дуже цінували в народі. Подекуди їх називали облакогонителями, тобто такими, які вміли за допомогою певних магічних обрядових дій і заклинань викликати дощ або спиняти бурю.

До духовної верстви також належали так звані хранильники (термін Ізмаїла Срезнєвського), які виготовляли талісмани-обереги. Вони розумілися на символах, читали й складали різні космологічні композиції з люнарних, солярних і тотемних знаків.

Поширені в Київській Русі сустуги (археологи їх називають фібулами — застібки з пряжками) були не тільки прикрасами, але й оберегами. Також археологи знаходять чимало різних амулетів, медальйонів, різних ювелірних прикрас, які мають традиційну українську символіку, що визнається вченими як “язичницька”. Нині важко прочитати той зміст, який вклав у свої символи автор, давньоруський майстер. Знання втрачені. Проте українське мистецтво й після прийняття християнської віри уже досить довго живиться з невичерпного джерела рідної віри, символіка якої була зрозумілою ще першим християнам, але наступні покоління вживали її тільки з естетичних уподобань, адже вона притягувала своєю таємничістю, глибинною рідністю.

Саме в середовищі волхвів записувалися стародавні перекази, міфи, так звані кощуни. Як писав Ізмаїл Срезнєвський, кощуни близькі до “басень” (байок): “Инии гудуть, инии бають ему і кощюнять”. Гудіти означало грати на музичних інструментах: сопілках, гуслях. Отже, кощуни виконувалися у супроводі музики – можливо, співалися або промовлялися речитативом, як кобзарські думи.

Кощюнник — виконавець тих творів, які християнські служителі вважали крамольними, забороненими. Звідси й пішло сучасне негативне значення слова “кощунствувати”, що означає “оскверняти святиню”. У давній літературі є кілька вказівок на те, що кощуни виконувалися і як плачі на тризнах, і як космогонічні міфи, і як священні тексти. Цікаво, що книжники XI—XII ст. перекладали грецьке слово mitos (міф) слов’янським словом “кощюна”.

Отже, маємо всі підстави вважати давніх гудців попередниками українських лірників та кобзарів, а їхні “кощюни” та “басні” зразками для створення українських кобзарських дум, пісень, плачів.

Безумовно, існувалий писемні священні тексти, які були безжально знищені. Якщо таких записів майже не збереглося, то знарядь, якими писалися такі тексти, як уже зазначалося, знайдено чимало — це кістяні та металеві писала (палички із загнутим загостреним кінцем, іноді з фігурними ручками у вигляді дивовижних звірів чи орнаментних переплетень). Нині з’являється все більше фактів, які засвідчують існування писемності у Київській Русі задовго до місії Кирила. Велесова Книга також розповідає про існування слов’янської писемності: “Вони (греки) встановили нам письмено своє, аби ми взяли його і втратили свою пам’ять. Тут був той ілар (можливо, іллірієць. — ГЛ.), який хотів учити дітей наших, то повинен був ховатися по домівках тих, аби їх неграмотних, навчити нашого письма і нашим Богам правити треби”. Таким чином, можемо з певністю стверджувати, що волхви були ще й першими літописцями. Про це свідчать також дослідження істориків та мовознавців, які знаходять у християнських літописах ще стародавніші записи, які вносилися із язичницьких списків (наприклад, гіпотеза Михайла Брайчевського про Аскольдів літопис).

Жерці, волхви, співці належали до вищої духовної касти, яка користувалася авторитетом князів і пошаною всього народу. Були волхви-мудреці, яких довго вшановували й обожнювали навіть після смерті.

Таким був і відомий зі “Слова о полку Ігоревім” співець Віщий Боян, який навіть через кілька століть став справжнім символом дійсно народного поета. Ім’я Боян було поширеним у всьому слов’янському світі: син болгарського царя Бориса І звався Боян, була Боянова вулиця у Новгороді. Відомий також аварський полководець Боян. У “Хроніці” Ліутпранда є згадка про Бояна, який отримав освіту у Візантії й повністю присвятив себе науці, літературі та музиці. Вважали, що він міг обертатися то в орла, то у вовка, то в іншого звіра. Подібний образ Бояна відображено і в “Слові…”, проте наш Боян жив у XI або на початку XII ст. Про Бояна як про реальну історичну особу знаємо з напису на стіні Софійського собору в Києві, відкритого в 60-х роках XX ст. Цей документ є купчим записом і датується часом між 1068 і 1111 рр.:”… купила княгиня землю Боянову всю, а дала за неї сімдесят гривень соболиних, а в цьому є частина семисот гривень”. Ця ціна дорівнювала приблизно річному доходові з семи міст, а земля, вірогідно, знаходилася неподалік Софії, отже, — на Київщині.

Якщо це той самий славнозвісний співець Боян, то можемо уявити його високий майновий ценз, а відтак, і високе становище в тогочасному суспільстві. Цитування автором “Слова…” рядків самого Бояна також свідчать про те, що його твори (“басні” чи “кощюни”) були не тільки співані, але й записані. Крім того, відомо, що Ганна Ярославна повезла до Франції у числі інших книг і “Піснь Бояна”.

Поруч із високими духовними провідниками завжди були й служителі нижчого рангу: ті, шо підтримували вічний вогонь, доглядали за священними тваринами, збирали й зберігали пожертвувані дари, сповіщали народ про наближення свят та молінь, виготовляли маски, костюми, палиці, зірки та інші ритуальні атрибути, необхідні для проведення святкових обрядів. Отже, волхв — духовний провідник і творець таїнств, хранитель духовної мудрості. Він відповідає за стан душі віруючих, одухотворює обряд, освячує почуття людей. Жрець розпалює і підтримує вогонь, приносить жертви, тобто несе відповідальність за організаційну частину обряду. Волхв уособлює дух, а жрець — силу. Волхв — носій духовного відання, жрець — практичних навичок. Волхв приходить від Богів як посланець Духа, а жрець зберігає священні традиції, виконуючи обряди.

Головна роль у здійсненні самих обрядів належала досвідченим служителям релігійних культів, які досконало знали давні закони й звичаї, вміли організовувати гурт дійових осіб святкового дійства. За дослідженнями українських письменників та вчених (Осипа-Юрія Федьковича, Василя Шухевича, Володимира Шаяна), таку ж роль донині виконує у народних обрядах Гуцулыцини Береза — провідник гурту колядників на Різдвяні свята.

Ось як описує роль Берези Володимир Шаян: “Це той, що знає всі коляди, всі зв’язані з ритуалом культові обряди та звичаї. Він веде групу музикантів і танцюристів. Танці були обрядово-ритуального характеру і мали освячуюче значення для зерна і врожаю. Береза є головним культовим співаком, хор тільки повторює за ним стрічки чи приспіви, подібно як священик, чи культовий жрець у старинних вірах. Його і колядників шанують господарі і громади як носіїв культу і маємо теж виразні докази, що він і його дружина були рівночасно культовими персоніфікаторами старинних Божеств чи космогонічних потуг”.

(З книги Г.С.Лозко “Українське народознавство”)

Відунство в творах наших письменників

“Відунство чи чаклунство сильно відбилося в творах наших письменників, особливо старших, і нема письменника, який би не описував його. Старші письменники, наші класики, обома руками користа-ють з народніх оповідань.

Подам тут тільки для зазначення, бо подаю дуже мало.

„Енеїда” 1798—1842 р. Івана Петровича Котляревського (1769—1838) переповнена оповіданнями про чаклунство, напр.: Мучили у пеклі відьом 4 (за виданням 1948 р.).

Кому чи трясцю одІгнать, Од заушниць чи пошептати, Або і волос ізігнать, Шепчу-уроки проганяю, Переполохи виливаю, Гадюк умію замовлять 38, це зайняття чаклунки шептухи.

Іще приклади:

Вередував, як в греблі біс 45.

Нащо ти замовив ружжо? 189.

Подається опис знахаря 59. Як ворожать на травах 56 (III. 136).

Водою непочатою ворожать 56.

А в комин суджених питали,

У хатніх вікон підслухали,

Ходили в північ по пусткам. 55

„Кобзар” Т. Шевченка так само має багато різного ворожіння. Напр. (видання 1947 р.):

І ворожка ворожила, Пристріт замовляла, Талан – Долю за три шаги З воску виливала. 114.

Або:

Кете лиш кресало

Та тютюну, щоб, знаєте, Дома не журились! 26.

В „Народніх оповіданнях” 1857 р. Марка Вовчка (1834-1907) дуже багато цінних прикладів ворожбитства. Напр.:

„Може на тебе хто недобрим оком глянув? Може тебе такий вітер обвіяв? Скажи нам!`* т. II. 42.

„Се сон передільний: як до обіда не справдиться, то й не ждати нічого!” Н. 165.

Яких мені ліків не завдавали! Лукаш мене напував листом од чорних порічок, Павлютиха напувала гіркою полин-ню, і трилистником; ходило ще дві бабі-лікарки, — ті баби знов напували водою з трьома вуглями і вмивали мене з Ікони. Годували мене перцем до схід сонця, обкурювали мене якимись зіллями… Та чи згадаєш усе! III. 391.

П. Куліш (1819—1897) у всіх своїх творах пише про ворожбитство і т. ін. Козак характерник — це козак-чаклун.

У „Чорній Раді” 1857-го року Куліш описує його так: „Чував я нераз од старих козаків, що сі бурлаки, сидючи там у комишах та в болотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволі невольників та й самих туркень іноді так мудро, що справді мов не своєю силою. Не дурно мабуть іде між людьми поголоска про їх характерство… Утікає од татар, розстеле на воді бурку, та й попливе, сидя, на другий берег” 132. „Характерник намалює углем на стіні човен, сяде, та й попливе, неначе по Лиману!” 311. „Характерника хіба срібна куля візьме! (Оповідання 50).

У Творах Куліша (Львівське видання) про походження козака-характерника читаємо:

0 козаки! Зветесь ви християни,

і так шукаєте собі безпеки,

Як ваших предків хижаки погани

Навчили у віки якісь далекі. IV. 131.

„З нами плистиме характерник, — сей знає, чим погоню відвернути”. IV. 131.

“Щоб прокляття сповнилось, треба, говорячи, плюнути на свій слід” Ч. Р. 295.

„Химорбдник заморочив вам голови” 164.

„Приводили всяких бабів-шептух і знахарок. Виливали віск, зашептували, приговорювали, переводили Олесю через поріг” II. 123.

„Княгиня дала розмаю, чи може тирличем тебе поїла, і до дочки твій дух приворожила? IV. 56.

А ось самі чаклуни: „Утрьох якусь читають чорну книгу при чорній зачарованій свічі”. IV. 291.

Панас Мирний (1849—1920) сильно досліджував народні вірування й описував їх у своїх творах. Ось кілька прикладів:

„Боїшся, щоб не зурочив… У мене не такі очі!” т. II. 218.

„Бісова баба, видно, сон-трави помостила: як упав, наче вмер!” 335.

„Засуха була, то вони й толкуються: це, певно, відьма прокрала росу з Неба… Давай її викупаємо! Спіймали її раз та й укинули у ставок”… 340. Божевільні — це ті, що їх „нечиста сила обуяла” 410.

Для любощів „вона тебе кошачим мозком напоїла” 448.

„Кусає не холод, а дід Морозенко: він холод посилає” 485.

Хворій „давала непочатої води, і вмивали, і збризькували — не помагало” 507.

„Баба знахурка повернеться, аж тричі- на слід плюне та ще й ногою розітре, проказуючи: „Згинь, зникни, сатано!” 595.

„Наша знахурка уроки виливає, бешиху шепче і пропасницю вичитує” 595,

У „Повії” П. Мирного виливають переляк, що стався з очей: „Лили з воску. Довго знахурка вишіптувала і над Федором, і над воском, і над водою. Розтопили віск, линули. По тому коржі, що плавав зверху води у мисці, угадувала знахурка, від чого лихо приключилося” 62—63.

Іван Нечуй-Левицький (1838—1918) глибоко знав народні вірування й часто подає їх у своїх творах. Львівське видання („Руска Писм.” т. І):

„Палажчина мати була родима відьма. Розказують, що ніколи зроду було не піде купатись з дівчатами, а все залізе в лози та й купається сама. Але раз дівчата засіли та й підгледіли, що в неї ззаду хвіст, хоч невеличкий, — завбільшки на два пальці. Вона вміла: клубком качатися під ноги, доїла молоко просто з стріхи, ніколи зроду не клала горсток навхрест, як мочила коноплі” 457-8.

„Я піду з Святим Образом під пахвою: не заподієш мені лиха, чарівнице!” 478.

Солов`їха дала б мені дання в горілці” 458.

„Відьма перекидається чи собакою, чи кітшкою, чи свинею, чи білим клубком” („Не той став” 59).

Коли в Церкві читають „Діяння”, то гроші горять у землі. Тоді знайти місце, де вони закопані 48.

„Як горить червоним вогнем, то закопані червінці, а біло — то срібло. Не всі це бачать” (це на „Діяння”). Гроші стереже сатана, і взяти їх дуже трудно 53—56.

Про „закрутки” на житі, — є жінки, що вміють відкручувати їх 52.

Ольга Кобилянська (1865—1942), родом з Буковини, у всіх своїх творах подає дуже багато оповідань про народні вірування. Роман ,.В неділю рано зілля копала” 1908 р. переповнений ними. Дуже багато їх у творі „Земля” 1901-го року. Докладно описує ворожок і ворожіння в багатьох творах, напр. у „Землі”

. „Не говори такого, — ще в лиху годину скажеш!” (то сповниться) 237. Замовлення на болячку 184, проти злих очей 212-3, проти слабости й смутку 196 і багато ін.

Леся Українка 1871—1913 глибоко знала народні вірування, головно волинські, їх повно в „Лісовій пісні” 1911-го року, — я їх уже багато тут подавав. Ось знавець лісу Левко про себе каже: „Я, небоже, знаю, як з чим і коло чого обійтися: де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричі плюнути та й годі. Посієш коло хижки мак-відюк, терлич посадимо коло порога, то й не приступить ніяка сила”… 11.

У „Боярині”: „Як сниться, що літаєш, то ростеш. Отим воно замолоду й сниться” 47. „Приязнь”: „Не смій мені клясти дитини, — ще, борони Боже, в такий час скажеш… 63.

Звичайно, я подав дуже мало прикладів, і то тільки на чаклунів та чаклунство. А взагалі наша старша література переповнена оповіданнями з народніх вірувань.

Усі ці вірування про чаклунство поширені не тільки серед слов`ян, але й по всій Европі…”

(З книги Митрополита Іларіона (Огієнко) “Дохристиянські вірування українського народу.”)

 

 

.

поділитися

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex
Останні матеріали:
2leep.com

Залишити коментар

Ви маєте бути авторизовані, щоб розмістити коментар.

Всі права застережено 2009-2012 © Світанкові роси