Відчайдушність – перемога сили духу

222

Те, що в екстремальних обставинах людина здатна проявити надлюдські здібності, доведено сучасною наукою. У критичних умовах, особливо де є загроза для життя, люди не відчувають болю, у них з’являється надзвичайна сила, вони рухаються з неймовірною швидкістю, можуть обходитися без їжі, сну та ще багато іншого. Дуже багато таких випадків відбувалося під час воєн, коли люди балансуючи на грані життя і смерті, робили неймовірні речі. Чого варта історія повстанського кобзаря Антона Митяя! Цей незрячий співець,— зазначав дослідник кобзарства Кость Черемський,— не лише гартував своїм мистецтвом мужність та відвагу вояків, але й був зв’язковим між українськими частинами і повстанськими загонами. Досі зберігаються незвичайні оповіді про його містичні здібності. Втративши у молодості зір, Антін ніколи не нарікав на долю, натомість зумів вигартувати своє тіло і дух настільки, що часто навіть не сприймався за сліпого. Ходив майже завжди без поводиря, до того ж міг вправно їздити на коні, влучно (на звук!) стріляв із рушниці та револьвера, досконало володів холодною зброєю. Під час бойових дій одягався в однострій козака чіпляв до пояса шаблю й пістоля, перекидав через плече бандуру…” [78, 72].

Роман Іваницький, котрий сидів у камері смертників і пережив розстріл у Самбірській тюрмі НКВД 1941 року згадує як засуджені на смерть в’язні почувши про наближення ні мецьких військ і втечу більшовиків, були так вражені цією звісткою, що за хвилину з помордованих, хворих, голодних і виснажених істот, які ледь пересували ноги, стали богатирями. “Кожен набрав у собі „ведмежої сили”, вони з легкістю виламували обкуті залізом двері, залізні ґрати І за хвилин всі були вільні” [71, 405].

А скільки випадків, коли люди із, здавалося б, смертельними пораненнями продовжували йти в атаку, або, вмираючи, так упивалися в горло ворога, що їх. навіть мертвих, неможливо було відірвати. Пояснюється це тим, що в людському організмі таяться надзвичайно потужні резерви,які у критичний момент спрацьовують, унаслідок чого людина може в буквальному розумінні творити чудеса. У кожної людини залежно від її темпераменту є свої специфічні „ключі”, каталізатори, якими можна відкрити ці приховані в організмі сили. В одних людей таким каталізатором виступає страх смерті. Такі речі спостерігаються тоді, коли, наприклад, людина, яка гине, чіпляється у рятівника мертвою хваткою, або коли рятують психічно хвору людину, її можуть втримати лише четверо або п’ятеро чоловіків.

Так, під час Другої світової війни, коли на радянський корабель упала п’ятсоткілогра-мова бомба, один із моряків з переляку схопив її, підняв та ви кинув за борт. Знаменитого чемпіона світу з професійного боксу Майка Тайсона колись запитали, як йому вдається перемагати набагаю вищих та сильніших) суперників (адже сам він не відзначався високим зростом). „Основним секретом мого успіху є страх смерті. Мій тренер Кус Д-Амато постійно вчив мене „Коли ти бачиш на рингу суперника, біль шого від тебе, уяви собі, що він хоч€ тебе вбити. Я так себе лякаю на початку бою. що перетворююсь просто в якусь бойову машину”,— так відповів Тайсон.

Ще більшим каталізатором виступає материнська любов до дітей, яка воістину здатна творити чудеса. Вчені описали випадок: тендітна жінка у шоковому стані перевернула автобус, коли він наїхав на візочок з її дитиною і висмикнула його. Інша жінка — із Санкт-Петербурґа — змогла однією рукою утримувати свою дворічну дитину, схопившись за цеглу карниза лише вказівним і середнім пальцем другої руки, поки не надійшла допомога. І коли її знімали, то вона не могла розтиснути пальців. Декілька годин її заспокоювали, щоб вона відпустила руку своєї дитини. Ще одна жінка сімдесяти років, рятуючи свого сорокарічного сина, пронесла його на спині 13 кілометрів через снігові замети і жодного разу не опустила на землю. Коли люди стали пробиратися на снігоході до місця аварії, щоб урятувати решту людей, вони бачили протягом усього шляху сліди лише однієї пари ніг. І такі випадки непоодинокі.
Виявляти таку силу можуть і діти. У Сполучених Штатах був описаний такий випадок: двоє хлопчаків років п’ятнадцяти гуляли в лісі, коли там почалася сильна буря. Блискавкою звалило дерево, яке впало на одного з них. Він закричав від болю і страху. Інший хлопчик, виявивши величезну силу, підняв важке дерево, звільнивши товариша, взяв його на плечі і пробіг з ним на спині майже вісім кілометрів. Коли наступного дня люди прийшли на місце трагедії, то четверо дорослих сильних чоловіків не змогли підняти дерево, яке підняла дитина, рятуючи приятеля [18, 19—20].
Узагалі навіть у світовій юридичній практиці визнано: любов до своїх ближніх здатна доводити людину до так званого стану афекту, за якого людина не може відповідати за свої дії — наприклад, коли небезпека загрожує життю рідних, люди можуть убити чи тяжко покалічити злочинців, і суд їх виправдає.

Надзвичайно сильними каталізаторами виступають любов до батьківщини, до друзів, воля до перемоги та інші речі. Наприклад, перед Корсунською битвою козак Микита Ґалаґан з любові до товариства добровільно пішов на муки задля перемоги товариства, і багато таких героїв віками боролося і вмирало задля життя свого народу. Як писав Д.Яворницький, — „запорізькі козаки у бою з неприятелем і правильним строєм, і окремими масами виявляли дивовижну стійкість і мужність, і якщо неприятель перемагав їх двадцять разів, вони все-таки йшли на ворога двадцять перший раз’ [222, І, 269].

Каталізаторами можуть бути й інші речі, наприклад, музика, яку використовують у великому спорті. Знамениті королі футболу Пе-ле і Гарінча, які своєю грою на полі зачаровували серця мільйонів, мали свої таємниці. Флегматику Пеле перед кожним футбольним матчем давали слухати його улюблені запальні бразильські мелодії. Це його так „заводило”, що він, у буквальному розумінні, перетворювався на живу торпеду, його годі було зупинити. А Гарінча, котрий, навпаки, був холериком і міг „перегоріти” ще до початку гри, перед кожним матчем вивозили в міський парк, де не було людей, садовили на лавочку і ставили навколо спеціально приготовані клітки з пташками, слухаючи яких він заспокоювався і виходив на поле в чудовій формі.

У бойових мистецтвах для цього стану існує поняття „змінений стан свідомості”, в якому прискорюється внутрішній час людини (коли всі навколишні події різко сповільнюються), з’являються надзвичайна сила і спритність, бойова інтуїція та ін.
Давні жерці розробили цілі методики, які давали воїнові змогу досягати цього зміненого стану свідомості. Наприклад, у битвах для входження у такий стан воїни часто використовували бойовий крик:
А Підсокольник скричить, то мати земля дрижить;
А старий козак скричить, то ліси ломляться [20. 57)

Варіантом бойового крику виступає і знаменитий свист Солов'я-Розбійника, яким можна було, за легендою, убити людину. Адже за допомогою бойового крику наші воїни не лише підіймали свій бойовий дух, а й наганяли жах на супротивника.
Ось як описує ефективне застосування такого крику в бою чорноморський пластун Строкам: „Кілька черкесів кинулось до куща, а один прямо на мене з гвинтівкою в руках так і лізе, бестія, в саму гущавину, без всякого страху. Е-е..,— думаю, вбити тебе не вб'ю, а провчу на все життя, будеш пам'ятати: „А тю, дурний!" крикнув йому над вухом скільки було сили. Як скочить від мене черкес, як побіжить, і гвинтівку свою випустив... Я її зараз прибрав, тепер у мене два заряди; черкесів же лишилось лише четверо: бо поранив одного і перелякав до смерті іншого" [4, 253].

За допомогою бойового крику козакам вдавалося спонукати до втечі навіть цілі ворожі армії. „Козаки напали на французів з жахливим галасом, наші люди, що не звиклі до такого галасу, так перелякалися, що кинулися тікати і відступили до болота на другому березі річки…”,— так описує тогочасна французька газета бій козаків Тараського з армією французького генерала де Суассона 1634 року під час Тридцятилітньої війни [41 299]. Цікаво, що саме від використання бойового крику виникла назва одного з видів козацького бойового порядку „галас”, коли козаки змішувались з ворогом і бій перетворювався на низку єдиноборств [195, 89]. Саме в таких умовах можна було найефективніше використати бойовий крик, деморалізуючи ворогів та лякаючи їхніх коней, що знаменито описав Микола Гоголь у своїй повісті „Тарас Бульба”.

При виборі кошового, січовики бажали йому „лебединого віку та журавлиного крику”, тобто сильного командирського голосу, бо, як відомо, крик журавля навесні дуже сильний і його далеко чути. Зі стародавньої легенди про запорожців довідуємося про змагання серед хлопчаків на посаду отамана, під час якого переможець мав так крикнути, щоб усі жаби в озері замовкли, тоді його обирали отаманом [105. 190].

Для входження у змінений стан свідомості використовувались також пісні і музика: козак-Мамай традиційно зображений у медитаційній позі, з бандурою у руках.
Відомі факти, коли навіть рани, отримані в бою, козаки лікували за допомогою спеціальних пісень, котрі, вводячи пораненого в стан близький до гіпнотичного трансу, слугували замінником наркозу. І той, хто навіть один раз почув фантастичне звучання стародавнього козацького твору „Запорізький марш”, може впевнитися в його надзвичайному впливові на психофізичний стан людини. Боплан, описуючи побут запорожців, зазначав, що вони постійно співають і танцюють (до речі, те саме писали грецькі історики про воїнів князя Святослава).
Древній бойовий танець Гопак — саме один із засобів ввести воїна у такий стан.
Крім того, існували й інші танці. Наприклад, Себастян Кльонович у поемі “Роксоланія” (1584), описуючи
Русь, так змальовує бойові танці зі зброєю руських пастухів:
„Бачив я там гайдуків, що рухались в танці швидкому,
Живо в метелиці йшли, тупали в землю вони.
Держать ножі у руках і такі відбивають ногами,
У танцюристів гурті зброя ясна миготить.
Тут не Венера гуляє, а Марс потішається герцем,
В танцю такого бува часто кривавий кінець [76. 39].

Гетьман Українського Козацтва Володимир Мулява у своєму дослідженні незвичайних можливостей козаків наводить приклад одного такого старовинного козацького “каталізатора”, котрому старий козак навчає молодшого: „Коли тобі від болю вже в очах тьмариться і білі метелики літають, згадуй стежину біля рідної хати, згадуй батька, згадуй матір. Якщо пам’ятаєш найщиріші, найлагідніші батькові або материні слова, повторюй їх…” |172, 5]. Тут ми бачимо типовий приклад самонавіювання, своєрідної козацької мантри, яка допомагала ефективно керувати своїм тілом у будь-яких обставинах. Під час бою, як мантру, козаки постійно промовляли про себе коротку молитву „Спаси і сохрани”, звертаючись про заступництво до Бога, Пресвятої Богородиці, ангелів, Предків. Ці слова були вигравіювані на зворотній стороні натільних козацьких хрестів. Недаремно ж один з видів старовинної козацької боротьби називається “Спас”.

Для досягнення такого стану в козаків були й інші вправи. Столітній запорожець Микита Корж згадує про випробування, які йому доводилось витримати для осягнення козацького стану: „Що скажуть, те й роби, в огонь і в воду лізь, коли звелять; дадуть тобі шматок хліба та заборонять їсти, то з голоду опухни, а хліба того не покуштуй” [181. 214]. Така вправа добре загартовує волю, вчить людину керувати своєю свідомістю. Адже і східна медитаційна практика зводиться до того, що людина, сидячи на колінах, із закритими очима старалася зберегти повну нерухомість, розслабивши м’язи тіла і діафрагми, що сприяло глибокому диханню, а також “звуженню свідомості”, простіше кажучи, біль в затікаючих ногах заставляв забути про все інше. А коли сюди ще додати боротьбу з почуттям голоду, а кусень хлібини перед очима виступає як додатковий подразнювач, то ефект від такої вправи буде надзвичайний.

На багатьох картинах типу „Козак — душа правдивая…” козак зображений не з бандурою в руках, а з характерно складеними руками, при чому позиція пальців рук дуже нагадує позицію при виконнані однієї з основних поз індійських йогів „Дх’яні-Мудри” [14, 18—19](Мудра Хорс).
Багато дослідників схиляються до думки, що на картині “Козак Мамай” показано саме момент медитації. Оскільки козаки — прямі нащадки індоарійської касти воїнів-кшатріїв, про що ми детальніше будемо говорити пізніше, то наявність у козаків системи, подібної до йогівської — явище закономірне. Правда, ці знання вважалися засекреченими, таємними, тому з часом, вже у XVIII столітті, після знищення Січі, непосвячені люди, не знаючи про істинну причину складення рук, перемальовуючи ці картини, вигадали версію, що козак нібито б’є воші, і почали ставити підписи під картинами на кшталт „було ляхів борючи і рука не мліла, а тепер сильно вош одоліла”. Крім того, такі надписи на картинах дозволяли й ефективно вводити в оману московських окупантів, які після зруйнування Запорізької Січі намагалися знищити будь-які прояви самобутньої системи військового мистецтва українців. Про справжній же зміст картини „Козак Мамай” знали лише посвячені.
Козацькі характерники вміли використовувати і такі каталізатори, які зараз прийнято називати психотропними засобами. Ось свідчення одного молодого селянина часів Коліївщини про те, як характерник Шелест хотів прийняти його в гайдамаки. Коли селянин зі страху відмовився, Шелест дав йому випити трохи горілки, а потім вимастив обличчя рушничним порохом, змішаним з горілкою. „Тоді він насипав на долоню пороху, та розтер — розтер з горілкою, та помазав мені по виду, то така зараз охота взяла, що тілько дай спис у руки, здається б, пішов та й душив би всякого” (195, І, 294—295).

Радянські псевдоісторики, всіма силами прагнучи знайти наявність класової ненависті між козаками на Січі, приводили свідчення, що старі козаки в куренях піддавали молодиків знущанням, часто били. Перевіривши подібні факти, що молодики зазнавали різних принижень від старших козаків, навіть терпіли побої, я задумався, невже сумнозвісна радянська „дідівщина” веде свої корені із Запорізької Січі? Пояснити це примітивним садизмом козаків було важко. Відповідь мені підказали члени клубу бойових мистецтв „Характерник”. Коли група дослідників із цього клубу провела експеримент за реконструйованими козацькими методиками тренувань, вони отримали несподівані результати. Тому вважаємо за доцільне докладніше розповісти про суть цього експерименту.
Вивчаючи психофізіологічні аспекти тренування козаків, вони провели серію експериментів, один з яких полягав у тому, що кільком добровольцям, відібраним з членів козацького табору, було поставлено завдання: навчитися розпізнавати приховану небезпеку. Будь-хто з учасників табору мав право в будь-який момент завдати кожному з випробовуваних бійців удар дозованої сили. Від бійця вимагались тільки захисні дії або імітація контратаки чи удару на випередження і категорично заборонялося демонструвати готовність до дій, тобто боєць повинен демонструвати зовнішню незворушність та спокій. Поступово сила атак збільшувалась, звичайно, так, щоб не травмувати бійця, а напди проводилися в найнесподіваніші моменти: під “час розмови, в їдальні, під час сну”. Паралельно неї проводилися тренування в боротьбі зі зброєю та без неї, нічні тренування та тренування із зав’язаними очима. У перший тиждень в учасників експерименту була відчутна психологічна втома, але після цього адаптаційного періоду почалось різке покращення багатьох якостей. Надзвичайно посилилась увага і концентрація, на тренуваннях під час поєдинків збільшилось використання випереджальних ударів та ударів назустріч, помітно покращилась реакція. Проводити успішно напад було дедалі важче, а до одного з бійців не можна було підійти навіть під час сну: з наближенням до нього він розплющував очі або миттєво піднімався. Самі ж учасники експерименту були дуже задоволені своїм фізичним і психологічним станом, а також почали помітно відрізнятись від інших членів тренувальної групи [204, 1—6).
Згодом всі вони зайняли призові місця на змаганнях загальноукраїнського рівня.

Тепер стають зрозумілими стародавні свідчення запорожців, а також зміст козацької приказки: „Терпи, козаче, отаманом будеш”.
Адже всі ті випробовування мали на меті розвинути в козака так зване „шосте відчуття”, зробити з нього воїна з унікальними бойовими даними — характерника, відкрити в ньому приховані можливості. Адже в умовах смертельної сутички з ворогом вигравав той, хто володів більш тонким сприйняттям оточуючих обставин, підвищеним рівнем уваги і спостережливості, загостреним почуттям небезпеки, ініціативною проникливістю, здібністю фізично відчувати суперника в умовах неочевидності.

У козацтві не було прийнято кидати на смерть необстріляну та непідготовпену молодь (як це практикувалось в „доблесній” радянській армії). Тому вони намагалися всіма, хай навіть і жорсткими методами, зробити молодого козака максимально невразливим для ворогів. Все уже залежало від кожного з молодиків: чи досягне він найвищого рівня, чи ні.

Цікаво, що коли учасників цього експерименту просили пояснити, як діє механізм розкриття прихованих відчуттів, вони самі не могли зрозуміти, як їм вдавались подібні речі.

А з наукової точки зору все пояснюється просто. Доведено, що в організмі людини закладені надзвичайно великі потенційні можливості (демонстрацією яких нас дивують, наприклад, індійські йоги), котрі вона зазвичай не використовує. Адже за дослідженнями, людина, зв’язана різними почуттями та соціальними нормами, в нормальних повсякденних умовах використовує лише від 1% до 4% (за різними джерелами) свого головного мозку. Для порівняння: звичайні сірі щурі використовують свій МОЗОК аж на 96%. І лише в екстремальних безнадійних випадках, коли постає питання: вижити або загинути, в людини включаються інші, до того не використані ділянки мозку, завдяки яким людина може, в буквальному розумінні, творити чудеса.

При відповідному тренуванні всі негативні емоції можна було в будь-який момент повернути собі на користь. Недаремно в українській мові для визначення надзвичайно хороброї, сміливої людини використовуються слова „відчайдух”, “відчайдушний”, „відчаюга” із коренем „відчай”, що характеризує найвищий ступінь почуття сильного душевного болю, безвиході, розпачу. “Відчайдух” — той, хто переборов відчай силою духу.

Власне учителі-волхви і вчили відкривати, розбуджувати в собі ці здібності, використовувати їх і передавати ці знання іншим, як це трапляється у вищенаведеній билині з Іллею Моровлянином. До речі, Ілля Моровець-Моровлянин в усіх легендах та билинах, навіть у московському їх запозиченні, іменується „старим козаком”, „отаманом застави богатирської”, що проливає світло на таємницю виникнення козацтва. Між іншим, волхви-характерники збереглися на Запорізькій Січі аж до її зруйнування Москвою в XVIII столітті, а в Карпатах — й донині.

З книги Тараса Коляндрука “Таємниці бойових мистецтв України”

.

поділитися

Share to Google Plus
Останні матеріали:
2leep.com

Залишити коментар

Ви маєте бути авторизовані, щоб розмістити коментар.

Всі права застережено 2009-2012 © Світанкові роси