Як фальшувалася історія (продовження)

11
ХРИЩЕННЯ РУСІ – МІТ ЧИ ДІЙСНІСТЬ?
Руський літопис змальовує хрищення 988 року як наслідок свідомого вибору віри київським князем Володимиром Святославичем як і його одруження на візантійській принцесі Анні, сестрі візантійського імператора Василія ІІ (976-1025 рр). Найбільш докладну інформацію стосовно хрищення Володимира та обставини, що передували цій події, наводить сирійський історик Яхія Антіохійський (ХІ ст.). За ним, Василій ІІ мав просити допомоги у правителя Русі й віддати свою сестру за нього в обмін на військову підтримку: шеститисячний руський загін справді врятував візантійську (Македонську) династію від узурпатора Варди Фоки у битві під Константинополем 989 року. Як не затягував той шлюб імператор, він таки відбувся – подіяли і погрози Володимира зі щойно захопленого русичами Херсонеса. Але щоб отримати в дружини сестру імператора, Володимир мав охриститися, адже християнські канони не дозволяли принцесі виходити заміж за іновірця.
Численні «гріхи» Володимира – братовбивство, багатоженство, п’янство – літопис ставить до язичницького періоду його життя, тоді як головними рисами Володимира-християнина постають щедрі пожертви та доброчинність. І хоча німецький хроніст Титмар Мерзебурський (ХІ ст.) свідчить, що Володимир насправді мало змінився після хрищення, з літопису він постає ревним християнином.
Щодо прийняття християнства державою Русь, візантійські джерела говорять, що наслідком походу 860 р., окрім іншого, стало хрищення кагана русів. Константинопольський патріарх Фотій у своєму «Окружному посланні» так описує цю подію: «Не тільки цей народ (болгари) навернулися на християнство, а й народ, про який багато й часто говорять, і який перевершує інших брутальністю і звірством, тобто так звані руси. Підкоривши сусідні народи й через те надто запишавшись, вони підійняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони перемінили еллінську і безбожну віру, якої раніше дотримувалися, на чисте християнське вчення, увійшовши до числа відданих нам друзів, хоча незадовго перед тим грабували нас і виявляли нестримну зухвалість. І в них запалала така жадоба віри й ревність, що вони прийняли пастиря і з великою ретельністю виконують християнські обряди». Цікавий той факт, що візантійські автори не надають імені цього руського князя, хоча літописець та сучасні історики пов’язують цей похід з Аскольдом. Прикметно, що й Велесова книга відзначає християнство Аскольда, а літопис дотично підтверджує це вказівкою, що на його могилі у Києві стояла церква Никола.
Щодо Діра, то жодних натяків на його християнство немає. Та й візантійські джерела інформують нас про одного, а не двох князів.
Факт «Аскольдового» хрищення, що овочевидно, є не дуже популярним у історичній та релігійній літературі, звиклій пов’язувати хрищення Русі з князем Володимиром: «Я, князь великий Василій, що йменується Володимир, син Святослава, онук Ігоря і блаженної Ольги, прийняв святе хрищення від грецьких царів Костянтина й Василія, і Фотія патріарха, і взяв першого митрополита Михаїла на Київ і всю Русь, і христив усю землю Руську». Це літописне свідчення про Володимирове хрищення привертає увагу вже тим, що разом з Володимиром літопис називає патріарха Фотія та митрополита Михаїла, які аж ніяк не моли бути сучасниками Володимира, бо жили століттям раніше. Постає цілком природне запитання: як ім’я Володимира могло потрапити у тексти про Фотія і Михаїла? Відповідь може бути тільки одна – ФАЛЬСИФІКАЦІЯ. І ця фальсифікація знову ж таки пов’язана з російськими (німецькими) істориками Міллером, Байєром та Шльотцером.
Щодо відсутності самої події хрищення Русі говорить нам також історичний епос «Слово о полку Ігоревім», який, за свідченням істориків, було написано геніальним киянином-русином близько 1198 року, тобто за 210 років після так званого хрищення Русі. «Слово», як відомо, відображає події 1185 року, коли князь Чернігівський Ігор вийшов на прю з половцями і програв її. Цікавим є той факт, що геніальний літописець не знає про хрищення Русі, котре нібито мало місце близько 210 років тому, не згадує й імені Ісуса Христа, а говорить про дохристиянських богів Хорса, Велеса, Желю, Стрибога тощо.
Знаменним є і той факт, що коли у 1888 році, на т.з. 900-ліття Володимирового хрищення, дослідники спробували з’ясувати, як його відобразили іноземні джерела, результат виявився несподіваним. Серед великої кількості європейських, арабських та візантійських джерел ЖОДНЕ (!) й словом не прохопилося про хрищення Русі наприкінці Х ст.. Непересічної, здавалося б, події тогочасний світ не зафіксував.
Варто також звернути увагу на хронологію подій, пов’язаних з князем Володимиром, так званим христителем Русі. Як доносять до нас літописи, після вбивства древлянами князя Ігоря, убита горем княгиня Ольга робить дочку древлянського князя Мала своєю ключницею, а його сина зближує з щойно народженим її сином Святославом у літо 6453 від С.М.З.Х. (945 р). І навіть коли цей факт мав місце за декілька років після вбивства князя Ігоря, і навіть після того, як княгиня Ольга кинула до темниці древлянського князя Мала, його діти, син та дочка, вже були не у малих роках, якщо Добриня вже був у тому віці, що став воєводою. Не кажучи вже про те, що Малка ну ніяк не могла народити сина Володимира від Святослава, адже вона вже була дівчиною, коли він (Святослав) щойно народився! Таким чином, нібито незаконнонароджений син Святослава від Малки, древлянської княжни, Володимир, котрий народився у літо 6471 від С.М.З.Х. (963 р), убивши своїх старших братів Ярополка та Олега після загибелі Святослава, став Київським князем у сімнадцять років!
Але от що дивно в цій історії, це те, що коли народився незаконний молодший син Святослава Володимир, самому Святославові було тільки вісімнадцять років, а це означає, що він його запліднив у сімнадцять і на той час він вже мав двоє старших синів Ярополка та Олега! Ярополк народився у літо 6463 від С.М.З.Х. (967 р), коли Святославу було тільки десять років, тобто запліднив він свого старшенького ще у дев’ять рочків! Виходить так, що князь Святослав у дев’ять рочків вже був одруженим та ще й статевоспроможним. Абсурд, панове!
А ще абсурднішою має місце ситуація, якщо взяти до уваги той факт, що нібито князь Святослав, відправившись у літо 6475 від С.М.З.Х. (967 р) до своєї нової столиці у болгарських землях – Преславця готуватися до подальшої війни з Ромеєю (Візантією), посадив княжити у Києві свого старшого сина Ярополка, котрому на той час було всього дванадцять років, а він вже був одруженим і мав власних дітей, так само, як й іншого сина Святослава – Олега було ним поставлено на престол у древлянському князівстві, а незаконнонародженого Володимира, на прохання його дядька Добрині, було поставлено правити у Новгороді. А було Володимирові на той час аж ЧОТИРИ рочки і він також був одруженим та ще й мав багато наложниць. Ну як тут не бути гордим за наших пращурів, котрі були такими статевопотужними вже у дитинстві. Адже Володимир, за сучасною версією подій, сівши на престол у Новгороді у віці чотирьох рочків за короткий термін свого княжіння довів кількість наложниць до тисячі та ще й почав різати своїх супротивників власноруч та за допомогою своїх дружинників. І все це мало місце, коли Володимирові Красне Сонечко, було всього чотири рочки! То може, число його наложниць досягло тисячі ну, хоча б тоді, коли йому було років вісім – дев’ять?! Ну треба ж було дочекатися хоча б такого віку, коли за біологічними показниками його статевий орган почав би мати хоча б якусь ерекцію! Повна маячня, панове!!!
Отакі у нас були христителі… І це могло б бути смішно, якби це була б така собі казочка. Але ж ні – цю, з дозволу сказати, історію, викладають в українській школі; цю історію доносить нам християнська церква… Що тут скажеш…
Натомість деякі джерела, опираючись на цю «історію» доносять до нас інформацію, що силоміць запроваджуючи християнство на Русі, Володимир та його поплічники знищили близько дев’яти мільйонів русинів. Як ми вже з’ясували, на Володимира Красне Сонечко такий тягар було навішено несправедливо. Не могла дитина такого вчинити, просто не могла. Але дев’ятимільйонне знищення Україна-Русь таки пережила, і пережила вона цей геноцид у 1482\3 р.р. під час Хрестового походу московії разом з кримською ордою проти України-Руси.
Задокументована історія говорить, що у 1482 року за намовлянням московського князя Івана ІІІ, кримський хан Менглі Гирей, спаливши Київ, а далі і практично всю Україну (тоді в Україні-Русі мала місце епідемія легеневих хвороб через дуже холодну попередню зиму), викрав у Софії Київській духовні символи України та вручив їх князеві Москви. Ці символи – золота чаша та дискос (таця) – і сьогодні знаходяться у московських запасниках. Тобто, духовними (релігійними) символами України були не юдейські – біблія (Тора), скинія (ковчег заповіту), семисвічник (менора), а відичні – золоті чаша та дискос. Цей факт, перш за все, говорить про докорінну відміну релігійних парадигм, котрі сповідувалися в Україні та московії.
Справжнє, «тихе» хрищення України-Руси мало місце після так званого Богданового об’єднання України з Московією 1654 року. Напередодні цього об’єднання московський патріарх Никон провів свою релігійну реформу (1652/3 рр), перш за все змінивши назву московської релігії – Правовір’я (ортодокс) на дохристиянську українську – Православ’я. Саме це і ввело в оману довірливих українців, котрі сприймали об’єднання з московією, як поєднання двох православних народів. Історія доносить до нас такий факт – в Україні на час до об’єднання з московією був найвищий рівень освіченості у Європі – близько 80% українців уміли читати і писати. Французький письменник Дюма (син), подорожуючи по Україні, ставив акцент на тому, що в Україні навіть кухарка вміє читати. Але за 50 років після так званого об’єднання (за два покоління) рівень освіченості в Україні вже складає 20%! Отже, московитами, котрі ревно виконували настанови своїх релігійних отців, було різко знижено рівень освіченості в Україні. Таким чином, користуючись різким падіння знань українців, в т.ч. і про власну відичну духовну парадигму, в Україну було притягнуте християнство грецького штибу, що вже декілька століть культивувалося в Московії та прилеглих до неї земель ще з часів існування Хозарського каганату. Не секретом є той факт, що християнська церква сповідувала принцип, що керувати натовпом невігласів набагато легше ніж освіченим народом. Казки про те, що монастирі були у «темні століття» світочем знань, придумані самою Церквою. Духовенство не стільки розповсюджувало знання, скільки стерегло їх. Практично всі церковники, котрі залишили свій слід у науці, стояли в опозиції до Ватикану та Константинополя і зазнавали гонінь. Невігластво більшої частини християнського духовенства на той час досягало таких рівнів, що священик, котрий міг правильно прочитати слово «вірую», вважався високоосвіченим.
ТАТАРО-МОНГОЛЬСЬКЕ ІГО – МІТ ЧИ ДІЙСНІСТЬ?
Що ми знаємо про Татаро-монгольське іго з офіційної російської-радянської історії?
Русь Х – ХІІ століття. На величезних просторах від Карпат до Дінця формується могутня, багата держава, з високою культурою, в якій впливи Заходу та Сходу, об’єднуючись, перетворювалися в горнилі власної творчості. Ця держава мала щільні зв’язки з Заходом, входила в життя Західної Європи як рівноправний її член, як її частина. Це була Русь, – майбутня Україна.
Феномен надзвичайного злету культури Русі пояснюють її щільними зв’язками з Візантією, Хазарією, країнами центральної та Західної Європи. Їх вплив на культурний поступ Русі був досить значним, але не вирішальним. Щоб зерна інших культур могли дати рясні сходи у новому середовищі, вони мали лягти в добре підготовлений ґрунт «східних слов’ян», який увібрав місцеві багатовікові традиції, збагачені культурами сусідніх народів.
Але кочівники зі сходу затримували цей розвиток.
Після половців з’явилися нові косоокі загарбники, які спустошували наші краї, взагалі затримували розвиток державності в Україні.
Видатний історик Росії кінця ХІХ століття В. Ключевський говорив: «Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами… Київ залишився б столицею першої великої руської держави, а «великоруське» місто Москва не стало б центром великого князівства, а потім царства російського. Офіційною мовою стала б не …сумішка старослов’янської та фінської мови, а слов’яно-українська. Український письменник Гоголь не мусив би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською».
А далі, зомбуючи, нам розповідають що у 1237 році князь Батий, онук Чингізхана, син Тушихана, удільний хан кипчаківський, покоривши булгар і пограбувавши найпотужніше тоді в Росії велике князівство Володимирське з навколишніми князівствами, повернув свої військо на Південну Росію, де 6 грудня 1240 року підкорив першопрестольний Київ. У 1242 році на Волзі Батий заснував свою державу – Золоту Орду. Таким чином на Русь було надіте монгольське ярмо і наш край, спалений та спустошений, увійшов до складу Золотої Орди. Монголо-татарська навала частину місцевого населення знищила, а частину відтиснула на північ. Міста і села були пограбовані та зруйновані. Вся місцевість разом з суміжними степовими просторами аж до ХVІ ст. являла собою «дике поле» що перетворилося у пасовиська для табунів. За європейськими мірками тут життя не було… Такою, коротко, є офіційна історія Монголо-татарської навали на Русь.
І що ми бачимо? Міти, міти і тільки міти…
Міт перший: Татаро-монголи…
Цікаво, що у загально прийнятому ужитку в історії як науці використовується термін «монголо-татари», хоча у дійсності таких не було. Отих «монголо-татар» придумав у 1825 році вчитель Наумов, який потім став видатним російським істориком. Але у т.зв. історичних джерелах згадуються або татари, або моголи (без літери «н»).
Російські, а за ними радянські гореісторики говорять про вторгнення 300 тисяч добре озброєних монгольських кіннотників на територію Русі з території величезної імперії Чингізхана, котра була створена монголами після їхнього завоювання Китаю, всієї Середньої Азії, Ірану та Кавказу.
На щастя, ця передісторія вступає у протиріччя не тільки зі здоровим глуздом, але й законами Природи.
По-перше, кочівники, що мешкають у сухих степах, просто фізично не мають можливості до концентрації. Адже вся система кочового господарства – це, насамперед, розосередження по території. Будь-яка велика та довготривала концентрація кочівників на певній території одразу призведе до дефіциту корму та води для коней. Цей факт, на жаль, ігнорували російські та радянські історики. Отже, величезна армія монголів, навіть якби й зібралася, одразу б розбіглася у пошуках води і трави для коней. А ця армія мала б ще довго простояти на одному місці, адже її мали згуртувати, призначити командирів, домовитися про взаємозв’язки між підрозділами тощо.
Здоровий глузд та елементарна логіка говорить нам про те, що монголи зібрати таку армію фізично не могли.
По-друге, виникає запитання: А звідки у середньовічній Монголії такий призовний контингент? Так, дійсно, демографічна структура патріархального кочового суспільства відрізняється багатодітністю. За такої ситуації, щоб виставити хоча б 100 тисяч здорових кіннотників призовного віку, треба мати населення країни щонайменше у півмільйона. Сучасна Монголія має населення близько одного мільйона. З того часу населення більшості країн збільшилося у десятки разів. Якщо Монголія не є чудесним винятком, то за часів Чингізхана країна мала населення щонайбільше 100 тисяч людей. Тобто, легенду навіть про 100 тисяч кіннотників треба забути як неприродну. Вже не кажучи про сучасне на той час озброєння цих мітичних кіннотників, якого тоді у слаборозвинутій країні просто не могло бути.
Натомість допустимо невірогідне і банда монголів кількістю у 300 тисяч шабель завоювала півсвіту. І як співають батири Чингізхана у мітичній фентезі В.Яна: «Піски сорока пустель за нами кров’ю боягузів обагрені». І ось скарби половини світу зібрані до казни завойовника. Десятки тисяч рабів розбудовують міста і палаци завойовника, територія імперії пронизана мережею гарних, побудованих тими ж рабами, доріг.
Ну й де це все, дозвольте запитати?
Дороги та акведуки Римської імперії ми можемо бачити навіть сьогодні. Сліди більш скромних скарбів також. Про палаци, цирки та храми – немає про що говорити. А від імперії Чингізхана всього цього не залишилося. Жодного сліду. Не залишилося, бо за логікою речей від мітичних імперій залишаються хіба-що міти.
Стосовно татар, то тут справа є хитро заплутаною. Назву «татари» Європа знала ще до Батиєвого нашестя. Крім того, казанські татари на той час називали себе «булгарами». Російський історик Андрій Лизлов («Скіфська історія» М. Наука, 1990.) ще у ХVІІ ст. стверджував, що татари та мешканці казанського ханства не є однаковим етносом. Адже велика історія волзьких булгар була забута саме в результаті набігів татар. І сьогодні булгари (казанські та астраханські татари) мають докорінно різні мови з кримчаками. Натомість А. Лизлов у своїй книзі надає великий перелік «татар» від кримських до …білгородських, тобто всі тюркські народи Російської імперії називалися «татарами».
Таким чином, давно пора відкинути брехню на цивілізований та трудолюбивий, європейський булгарський народ, котрий за підлою підступністю російських істориків, охрестили збірним ім’ям «татари».
Міт другий: Святий Олександр Невський – «собіратєль землі русской».
Російською історією Олександр Невський подається великим полководцем, який брав участь у Невській битві зі шведами 1240 року і з лицарями Тевтонського ордену на Чудському озері 1242 року. Цікавим є той факт, що «герой» народився напередодні цих дат. І про це у своїх щоденниках написала Катерина ІІ: «Св. Олександр Невський тоді тільки народився, йому у 1237 році було не більше 5-6 років». Між іншим, битва Невського зі шведами є збіркою алогічних, брехливих байок. А щодо битви з Тевтонськими лицарями, то історія нам говорить, що у 1242 році Тевтонський орден ще не був поєднаним з Лівонським і його лицарів у Лівонії на кордоні з Руссю бути не могло. Таким чином – версія «захист від тевтонської агресії» є також брехливою байкою, не кажучи вже про вік «героя».
Сам Олександр Невський був спорідненим братом Сартака – він породнився з ним у 11 років і поклявся на крові про вічну дружбу та допомогу. Сартак був сином Хана Батия, який забрав Олександра в 1238 році у аманати (заручники) – там Олександр пробув до 1252 року. То ж в Золотій Орді Олександр вважався за Чингізида, тобто за свого, рідного.
У 1252 році Олександр став «Великим князем Володимирським» ціною зради рідного брата Андрія, за що й отримав від Хана великокняжий стіл. У 1257 році він допоміг татарам у Володимиро-Суздальській землі здійснити перепис населення і встановити на нього данину. У 1259 році те саме він разом з татарами зробив у Псковській та Новгородській землях. Саме цими діями Олександр заслужив у російських державників титул «собіратєль». Цей татарський подушний перепис прив’язав населення щодо стягнення податків спочатку до татарських ханів, а згодом – до московських князів.
Виникає запитання: А чим тоді Олександр заслужив, щоб століття поспіль церква назвала його святим?
Олександр стає відомим перш за все тим, що зумів закріпити наслідки підкорення Русі Батиєм. Він зробив усе, щоб ці зміни стали незворотними. Історія говорить нам про двох таких осіб – Олександра Невського та Івана Калиту. Знаковим є той факт, що ці дві фігури прославляються також і московською церквою.
І це є закономірним, адже захопити владу набагато легше, ніж її утримувати. Але це стосується не тільки захоплення влади, а й встановлення нової політичної моделі взагалі. Саме тому заслуги Невського та Калити із закріплення іга, з точки зору адептів цього іга, є вагомішими заслуг самого Батия.
Істотним моментом цього закріплення режиму іга та зламу опору було знамените «неврюєве нашестя», в процесі якого якийсь Олекса Неврюй (так називають його історичні джерела, що надають імена татарських завойовників), між іншим, християнин, але «татарський царевич», а у дійсності Олександр Невський, розгромив антиординське повстання брата Андрія, зятя лідера антиординського опору у масштабах всієї Русі князя Данила Галицького.
Міт третій: Куликовська битва поклала край татаро-монгольському ігові.
Класична російська історіографія щодо битви на Куликовому полі має традиційне пояснення: «злий ординець» Мамай підступно наважився якщо не винищити Русь у пень, то принаймні «винищити віру християнську» та замінити її магометанською. Відповідно, Дмитрій Донський виглядає захисником Вітчизни та християнства (крєстьянства), а причини, що спонукали його стати на битву проти Мамая, є винятково світлими та шляхетними.
От що та ж російська історіографія каже про Мамаєве військо: татарське військо складалося з черкасів, себто українських козаків; половців та печенігів, себто слов’ян- мешканців південноукраїнських степів; ясів та аланів, себто північнокавказьких мешканців; «фрягів» – генуезьких найманців, а точніше південноукраїнських греків-еллінів. Дотично згадуються також якісь «бесермени». Отже, клеймо «злих татаровєй» повішене на русинів-українців та мешканців півдня України та півночі Кавказу.
Читачеві варто нагадати що для українця означає образ козака Мамая. Як пише енциклопедія «Українська міфологія» (В. Войтович. Львів, Либідь, 2002, с.233), «Козак Мамай – легендарний герой-захисник. Дослідники вважають, що це половецько-татарське ім’я походить від ідолів на вершинах курганів, яких в давнину називали мамаями. Козак Мамай – своєрідне втілення українського характеру (і це з половецько-татарським ім’ям – пр.авт.), образ волелюбності, стійкості та невмирущості народу. Протягом століть, од нападників всяких одбиваючись, плекав він одвічну мрію: не воювати, не гарбати, не ярмити нікого, а в себе вдома риштувати, мурувати, будувати. Козак Мамай – мандрівний запорожець, вояка і гультяй, жартун і філософ, бандурист і співак, бабій і заразом чернець, простодушний і мудрий чаклун, безстрашний лукавець, що його і в ступі товкачем не влучиш, – справжній народний герой, котрого споконвіку знають між людьми на Вкраїні».
Але, придивившись уважніше, ми знаходимо в цьому образі чимало дивного і таємничого, що ніяк не вписується в наші уявлення про звичайного козака. Адже Мамай на всіх картинах сидить у незвичній, як для українця, позі і ніби знаходиться в стані медитації. Його очі нібито розфокусовані і дивляться вдалечінь. Таке враження, що перед нами знаходиться тільки тіло, анатомічна оболонка, а Дух злетів до Вирію. Можливо, у такий спосіб Мамай живиться космічною енергією або завдяки медитації поєднується з божественною мудрістю. В руках у нього бандура чи домра, які ще більше посилюють враження, що перед нами поет і пісняр, філософ і мудрець, маг і чарівник. Його обличчя сповнене неземними спокоєм і добротою, натхненням і любов’ю.
Щодо його імені, то ім’я Мамай, як пише у книжці Сергій Коваль (Сини Ра з берегів ДніпРа, Львів, Панорама, 2005, с.40) – «…є чоловічим віддзеркаленням мами, матері, берегині; воїн, батько роду, що має все для роду, народу потрібне. І не одного тисячоліття традиція мала стояти за цим терміном, аби й чоловічі камінні подобизни пращурів, що по курганах наших степових з мечами, ритонами стояли, теж в народі Мамаями іменувалися. Авжеж. В оселях синів Ра (расинів) козаки Мамаї мальовані, на просторах рідної землі – вирізьблені з каменю!»
Мамай – це ідеальний образ, що дає мітологічне вирішення проблеми України, показує шлях, яким треба прямувати, – шлях синтезу і універсалізму, шлях національного осягнення Єдності.
Російські «науковці» ім’я козака Мамая виводять від полководця Золотої Орди Мамая, котрий начебто зазнав поразки на Куликовому полі в «Мамаєвому побоїщі» 1380 року від Дмитрія Донського, що його «Задонщина» іменує «Заліською ордою» і чиї втрати оцінює у 273 тисячі полеглими. Дивна історична перемога, після якої москвини ще до початку ХVIII ст. продовжували платити данину Орді.
Насправді володаря Золотої Орди Мамая «переміг» хан Тохтамиш не на Куликовому полі, бо там досі не було знайдено жодного артефакту, а у Москві на Куличках. Та й чи переміг? Цій непересічній, з погляду російських історіографів, події, іноземні джерела не приділили жодного слова. Жодного.
Щодо Дмитрієвого війська, то російська історіографія говорить, що на допомогу до нього не прийшов ніхто, за винятком того факту, що у війську Дмитрія є… розбійники. «Сказание о Мамаєвом побоище» говорить: «… якийсь чоловік, на ім’я Фома Коцибій, розбійник, поставлений був в охорону великим князем на річці…». Таким чином бачимо, що князі з Дмитрієм не пішли, а розбійники пішли. Цікавий та багатомовний факт. Натомість самого Мамая супроводжують князі та бояри…
Дуже загадковою також виглядає поведінка самого Дмитрія на Кулічковому полі – він переодягається у одяг простого воїна, себто переховується. З історії відомо, що керманичі війська змінюють свій стрій на одяг рядового солдата винятково з метою сховатися від помсти переможця.
І нарешті, ось що говориться у «Сказанії…» про Мамая: «Безбожний цар Мамай, побачивши свою поразку, став закликати своїх богів – Перуна і Салавата, й Раклія, й Хорса, й свого великого покровителя Магомета». Отакої… Мамай закликає богів дохристиянського Православ’я – Перуна, Славу, Ра, Хорса. Щодо Магомета, що очевидно, то це вже пізній допис.
Отже, з огляду на той факт, що російська історіографія говорить про те, що Мамай наважився «винищити віру християнську», а «Сказаніє…» надає факт заклику Мамаєм богів дохристиянського Православ’я, висновок може бути тільки один – на Кулічковому полі під Москвою мала місце релігійна війна, тобто агресивне просування юдо-християнської віри на територію відичної Руси-України. Знаючи те, що юдо-християнство в Україну було вкочене тільки після так званого об’єднання України з московією, себто наприкінці ХVІІ ст., висновок щодо переможця Кулічкової битви може бути один – перемогло українське військо, себто військо Мамая.
Міт четвертий: Росія є спадкоємцем Русі.
Росія – штучна назва, котра була нав’язана ортодоксальним (юдо-християнським) візантійським духовенством замість органічної національної назви Русь. І це не просто зміна назви – це зміна самої суті країни, її душі.
Адже Русь зі столицею в Києві відрізнялася від Росії як небо і земля…
Русь до татарської навали мала одне з найм’якіших законодавств. «Руська Правда» Ярослава Мудрого була найгуманнішим кодексом у світі. Можна сумніватися в автентичності «Руської Правди», як й інших літописних джерел, але факти говорять самі за себе. Публічні, а тим більше масові катування з’явилися саме у Росії. На Русі їх просто не було (військові ексцеси на полі бою до розрахунку не беруться).
На Русі було міське самоврядування більш розвинуте ніж у Європі. Вічові дзвони були у кожному великому руському-українському місті. Але у Росії вічові дзвони згодом були знищені, а будь-яке самоврядування задушене.
На Русі були розповсюджені Відичні духовні знання, котрі не забороняли будь-яке релігійне сповідування, і ці знання ще довгий час зберігалися у тих частинах Русі, котрі не потрапили під владу Росії-Орди – у землях Великого князівства Литвинського, Руського та Жемайтського. У Росії цієї свободи не було, там панувала візантійська ортодоксія.
Русь була частиною Європи, частиною невід’ємною та органічною. Більш того, саме на Русі зародилися ті цивілізаційні тенденції, котрі потім стали базовими для сучасної європейської цивілізації. Натомість Росія стала вічним ворогом та опонентом Європи, а у цивілізаційному плані – країною з постійними циклами «доганяючої» модернізації. Росія стала духовною спадкоємницею здохлої без слави Візантійської імперії. За посередництвом Росії старезні антицивілізаційні імперські традиції намагаються знову прийти у світ за кожної цивілізаційної кризи світового масштабу.
Русь мала династичні, шлюбні звязки саме з Європою. Варто згадати найвідоміші факти, наприклад, дружину Ярослава Мудрого – шведську принцесу Інгігерду. У Європі було за честь мати за дружину дочку руських князів. Найвідомішими прикладами є Анна Ярославна – королева Франції, дружина Анрі І, Євпраксія – дружина німецького імператора Генріха ІV тощо. Такий стан не міг бути випадковим. Русь була частиною Європи, а руська-українська знать була частиною загальноєвропейської знаті.
Росія-Орда перестала бути частиною Європи і кількість шлюбів представників російської знаті та знаті європейської докорінно скоротилася.
Після мітичного Батиєвого нашестя а згодом і дійсного варварського спалення Києва у 1482 року та знищення частини України, коли Європейську Русь було убито, на її місці почала свою розбудову Візантійська Росія, котра не може вважатися спадкоємицею Русі. Адже не може убивця вважатися законним спадкоємцем пограбованого та убитого…

ХТО ОТРИМАВ ЗИСК І КОМУ ВИГІДНО?
Цей заголовок є класичним запитанням у розслідуванні злочинів?
Для відповіді на це запитання варто зробити екскурс до історії Русі.
Нищівний удар Київського князя Святослава по Хазарському каганату у 964/5 році завдав юдеям і християнам, як пишуть історики, непоправних втрат. Каганат нібито так більше ніколи й не піднявся. Але історичний розвиток подій говорить про інше. В ті часи у, як правило, релігійних війнах не знищувалися держави та народи. Переможені тільки обкладалися податками. Щодо сплати контрибуцій та податків русичам, то найзаможнішому князівству Європи – Хозарському каганатові це було, як сьогодні кажуть, раз плюнути. Адже нікуди не поділися юдеї-рахдонити, які «тримали» «Шовковий шлях» з Азії до Європи і від цього мали неабиякий зиск, нікуди не подівся їхній зиск і від практично монополізованої работоргівлі орійськими юнаками та дівчатами, нікуди не поділося те накопичене в Ітилі юдейською верхівкою золото, яке не відібрав Святослав і про яке, чомусь не хочуть згадувати літописці.
Хозарія, тим часом, не збиралася спокійно дивитися на применшення свого впливу. Її релігійніні та політичні стратеги добре бачили, що так зване «язичництво», а точніше Відо-Вістичне Православ’я із Всевишнім багатопроявленим богом дає народу Русі неабияку духовну силу. Поступове просування християнства будь-якого штибу на Русь не викорінило культу Багатопроявленого Всевишнього Бога. Навпаки, дохристиянське Православ’я показувало духовну перспективу, надавши можливість всім русичам бачити наступний – вищий рівень знань та духовності.
Знаменну легенду розповідає «Повість врем’янних літ»: «Знайшли їх хозари сидячими на горах цих у лісах і сказали: платіть нам данину. Поляни, порадившись, дали від диму по мечу, і віднесли їх хозари до свого князя та старійшин, і сказали їм, ось нову данину знайшли ми. Ті ж спитали у них, звідки? Вони відповіли – у лісі на горах над річкою Дніпром. Сказали старійшини хозарські: не добра ця данина, княже. Ми дошукалися її зброєю, гострою тільки з одного боку – шаблями, а у цих зброя двогостра – мечі. Стануть вони коли небуть збирати з нас данину. І збулося сказане…»
Таким чином, містична система, яку називали верхогляди від офіційної історії «двовір’ям», була багатомірним духовним мечем русичів, що давав переваги проти одномірних систем. Якщо легенду розуміти буквально, то які ж такі переваги у бою дає двогострий меч проти рівної за вагою та довжиною шаблі, що заточена тільки з одного боку? Інша справа, якщо йдеться про невидиме поле брані, про духовну битву: «…з вуст Його виходив гострий з двох боків меч; і обличчя його як сонце, що сяє у силі своїй… Так каже Той, що має гострий з двох боків меч… Покайся; а якщо не так, скоро прийду до тебе боротися… мечем вуст Моїх» (Іван, Откровення, 1:16, 2:12, 16)
Часи раніше розповсюдженої хозарської експансії не могли повернутися доти, доки на нашій землі існувала містична система Відо-Вістичне Православ’я – духовна філософія Гіперборійців, орійців, трипільців, русичів, і, на сам кінець, українців. Вища божественність була знана Вищою, саме перед всiм народом. Але нижчі боги нічого від цього не втрачали. Натомість було заборонено криваві жертвоприношення, деколи занесені з інших земель, але і до Володимира цей обряд практично не мав розповсюдження на землях руських.
Знання (Віди) про Всевишнього Бога та 108 його проявів-енергій на Землі і знання Господаря пантеону (Господа) Ра та 24 його енергій-проявів було тією дворівневою системою, що урівноважувала та узгоджувала духовні сили людей «внутрішнього кола» та «зовнішнього кола», які існували у будь-яких народів. Русичі у часи Володимира змогли знайти місце і для Радомира-Ісуса та князя Буса-божича, яких вони називали Спасами у Відо-Вістичному Православ’ї – системі знань, а точніше кажучи – способі життя, наслідуваного ними від Великих оріїв. У результаті цього нація мала духовну міць, яка підняла народ проти експансивного сусіда – юдо-хозарина. Останні розуміли, що зламати цю силу можна тільки протипоставивши два рівня єдиного Посвящення один одному.
Таємнича та сумлінна робота з виконання цього завдання стала новою стратегією «тихої» війни Каганату проти Русі. Вона взяла століття. Хозарські «мудреці» добре розуміли можливості, які можуть з’явитися у них у разі успіху. Протипоставивши початковий рівень розуміння, на якому Всевишній відкривається лише як двадцять чотири Енергії (боги), рівню розуміння завершуючому, на якому Всевишній сприймається як Єдиний Бог з його 108 проявами на землі, – протиставити так, щоб спростувати, лише як взаємодоповнюючі моменти одного розуміння, одного знання, одного Відо-Вістичного Православ’я. А протиставивши, можна інспірувати нескінченну череду заколотів у наміченій для захоплення землі, поки не ослабне вона настільки, щоб це захоплення завершити. Духовна школа противника буде паралізованою: чому може навчити якась школа, коли у ній «молодші» класи протиставлені «старшим»? Хитрими інтригами сіючи розбрат, ставленики хозар викроювали (ніби клапті з єдиного полотна), протипоставляли і зіштовхували дві фракції: «фракцію 108-ми» і «фракцію 24-х». Таємно стимулюючи агресивні дії то з одного, то з іншого боку, вони хотіли постійно підтримувати напруженість всередині країни, створювали грунт міжусобиць та розбрату. У раніше незабруднені Православні обряди поступово вводилися елементи сатанизму та юдаїзму, в т.ч. і юдейська Тора.

З книги “Родова книга українця – Сшиток 2″
Автор книги Анатолій Ілліч Кондратьєв

.

поділитися

Share to Google Buzz
Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki
Share to Yandex
Останні матеріали:
2leep.com

Залишити коментар

Підтвердіть що Ви не бот - виберіть чоловічка з піднятою вгору рукою:

Всі права застережено 2009-2012 © Світанкові роси